Читати книгу - "Вибрані твори"

Ґестапо засіло в Спілці вже у неділю, 8 лютого, рано. Коли в обідню пору прийшов туди д-р Володимирів, його було заарештовано. Але про це ми довідались аж за місяць.

Хто 9 лютого входив до Спілки (на вул. Трьохсвятительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як звичайно. Коло третьої години ґестапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому.

Решту відвезли на Короленка, 33. Зроблено було два винятки. До управи Спілки належав Юрій Музичен-ко — і був пущений додому, не належав Михайло Телі-га — і був заарештований.

Ті, хто був того дня в Спілці, оповідають, що до 15 години всі були фактично заарештовані. У всіх був настрій похоронний. У всіх — але не в пані Олени. Вона голова Спілки — вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала — мовляв, не буде так зле. Зрештою, я — голова, я й відповідаю. Ви робили те, що я казала або інспірувала. При тому від часу до часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх.

По 15 годині їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві жителі, крім пані Олени Теліги, інженера Михайла Теліги, Івана Ірлявського і професора Гупала (автор п’єси «Справа прокуратора Дальського»).

Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялись арешту. Ми були добре законспіровані і готові до втечі. Зрештою, тієї ночі ми були так приголомшені, хотіли бути заарештованими. Ситуація була ясна. Оль-жич заявив:

— Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими арештованими стоїть гола смерть. Це є вирішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби.

Наступного дня носили ми для арештованих їсти. Їжу взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить в камері 34, а інженер Михайло, здається, в 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він, певно, й так скоро помре, але їжу і цигарки взяли. Більше жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлявся. Одначе затри дні з’ясувалось, що нема зовсім харчів. Крім того, швидко треба було передати звіт до Львова. Я поїхав до Рівного. До Львова вислав кур’єра, зорганізував харчі і, не маючи змоги нічого вдіяти в Рівному, на третій день був у Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають.

Значить, почались розстріли. Коли, кого і де розстріляли, невідомо. Але розстріляли їх у найближчих двох тижнях по арештах. (Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі над ранок 13 лютого, в п’ятницю. Доказів жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був в стані напівпритомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до самих костей. Тільки тому станові нервового напруження вдячний, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можу пояснити: кілька разів їхав цілу добу на відкритім авто при 30 ступнях морозу, в легкій шинелі і в подертих черевиках — і жодної застуди.)

Десь затри тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатися. Надармо. Лише таке дійшло до нашого відома:

Однієї ночі в половині лютого над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ — виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик:

«Хто вийде живим скажіть, що ґестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!» Почулись крики катів, посипалися удари, загрюкали двері — все стихло.

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із камер на стіні бачили видряпаний напис:

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху тризуб. Ось усі сліди трагедії.

Ще перед розстрілом один з ґестапівців казав про пані Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе».

Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїчною в своїх поезіях, але такою ж була і в житті, і в хвилину смерті. Була одним з тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Так Олена Теліга чином продовжила легенду, полум’яну легенду героїзму і посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть, не зимне умирання». Її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.

Жданович Олег. На зов Києва. Вінніпег, 1947:

Онацький Є., Жданович О. Життя і геройська смерть Олени Теліги. Буенос-Айрес, 1949. Уривки