Читати книгу - "Вибрані твори"

І я поглянув: і ось кінь білий,

а що сидів на нім, — мав лука.

І в’їде князь лицар яскравий,

У Київ на білім коні.

Це рядки з модного вірша молоді мого покоління тридцятих років, який передруковували в календарях і декламували на патріотичних імпрезах.

Здебільша це втікачі або вигнанці, які перебували в Празі чеській, вчилися по високих школах і належали до організацій, засадничо контрольованих організацією українських націоналістів. Організацією студентів була Студентська академічна громада, до якої також належав і я. Нас було кілька сотень з загальної кілька-тисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс.

Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» — історичного козацтва, античної Греції, класичного Риму, Європи Оксиденту. Зудар двох гострих, фанатичних протилежностей комунізм-націо-налізм визначав наш світогляд.

— ідеали не лишень поетів Стефановича, Ольжича чи Олени Теліги, а мотто нас усіх.

І жили ми винятково насторожено... Засадничо у нас не було приватних інтересів, нейтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх помешкань, ми перебували мовби на двірці і чекали, «коли виб’є наша година і заграє сурма», щоб рушити в похід і перемогти.

Тим часом ми йшли від поразки до поразки. «Пацифікація і ревіндикація у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, «простягнута рука старшого брата» і «возз’єднання». Удар за ударом!

Виховані на ударах, ми були на них загартовані... Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано на початку сорокових років ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали «мельниківці-бандерівці».

Зустріч з Оленою Телігою в Кракові стала для нас своєрідним приреченням, фатумом. Пригадую цю зустріч у подробицях. Надворі накрапає. Біля третьої години по обіді. Заходжу до кав’ярні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз (бо кав’ярня містилася в сутеренах) легко й звично вбігає дівчина років двадцяти в прозорому, ясно-зеленому, пластиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на двірці у Бойтені, але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:

І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.

Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чир-ський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимось акцентом голосом, сказала:

— То це так виглядає Самчук? — вимовляючи моє прізвище — «Самчюк»...

— Ви, здається, розчаровані? — відповів я.

— Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»... А між іншим... «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази...

— Для мене це несподіванка, — сказав я.

— А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...

— А це всього лиш Улас, — казав я далі.

— Зовнішність може бути оманною, — вставив Чирський.

Вона дивилась мені просто