Читати книгу - "Розстрільний календар"

Після рішення суду Герилюка-Купчинського відправили до камери на 60 осіб, де більшість ув’язнених чекали на смертну кару. Там він познайомився з єпископом Йосафатом Коциловським, який просто у тюремній камері висвятив Петра-Йосафата на диякона. За півдня священика перевели до робочого табору.

Гринішак Наталія. Все життя Богові віддав. Режим доступу: https://goo.gl/fjq1H4

Овсієнко Василь. Герилюк-Купчинський Петро-Йосафат Петрович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 11 липня. Режим доступу: https://goo.gl/C743Pa

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Солецький Андрій. Життя крізь терни до зірок. Режим доступу: https://goo.gl/0BmMTu

Напередодні «великого ювілею» — 70-ліття Йосипа Сталіна — у грудні 1949 року окремі в’язні табору «Мінлаг» в Інті розраховували на амністію. Натомість багато українців та уродженців країн Балтії усвідомлювали марноту таких сподівань.

У таборі № 1 в’язнями був розроблений план повстання. Українці, які становили 60 % в’язнів табору, сформували три курені по 450 осіб та роту смертників-добровольців із 30 осіб на чолі з Михайлом Загоровським із Запоріжжя. Крім українських куренів, були також сформовані російські, литовські, латиські, білоруські роти. Координаційний комітет та план повстання мали назву «Північне сяйво».

У лютому 1950 року через засланого із Москви провокатора Бжевськ підготовка повстання була перервана. Почалося слідство. 15 жовтня 1950 року відбувся закритий процес над 31 в’язнем: 11 осіб були засуджені до розстрілу, 15 — до 25 років особливих режимних таборів.

Розстріляні:

1. Братусь Петро Володимирович — українець з-під Борислава.

2. Бригів Анатолій Павлович — українець з Лебедина.

3. Добровольський Михайло Олексійович — українець з м. Бжеська.

4. Загоровський Михайло — українець із Запоріжжя.

5. Кашуба Адам Андрійович — українець з Житомирщини.

6. Лихінін Олександр — українець зі Львова.

7. Павлов Георгій Тимофійович — росіянин зі Ставрополя.

8. Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович — українець із Закарпаття.

9. Романчук Юліан Володимирович — білорус із Західної Білорусії.

10. Романов Петро — росіянин з Ленінграда.

11. Рутковський Валерій Павлович — білорус із Бобруйська.

27 червня 1951 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу №401 і не знайшла у діях в’язнів злочину, оскільки вони були «поставлені у стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі». Усіх було реабілітовано, в тому числі розстріляних.

Губка Іван. Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах. Режим доступу: https://goo.gl/u92qli

У 1920-х роках оповідання, повісті, п’єси і роман Михайла Івченка були широко відомими. Їх друкували у читанках для трудових шкіл, журналах, окремими книжками. На жаль, понад 60 років українському читачу ім’я та твори письменника були невідомі.

Івченку було властиве прагнення за вчинками людини побачити її внутрішній світ, відчути її розуміння життя, природи. Критик Яків Савченко, узагальнюючи творчий доробок прозаїка, писав: «Від цілої його постаті віє спокоєм і серйозним гуманним ставленням до людини. Він увесь задуманий і філософічний».

У вересні 1929 року Івченка було заарештовано у сфальсифікованій «справі Союзу визволення України». Під тиском під час попереднього слідства письменник зізнався у тому, що висловлював антирадянські ідеї.

Івченко, переживши сильну депресію, після звільнення тривалий час не міг повернутися до творчої діяльності. Згодом почав писати, але рукописи з прозовими текстами і перекладами Рабіндраната Тагора так і залишились неопублікованими.

У 1934 році після розстрілу Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Влизька, Костя Буревія, арешту Євгена Плужника, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука та інших Михайло Івченко, рятуючись, виїхав до Москви начебто на лікування. Звідти перебрався на Кавказ. У Владикавказі працював за спеціальністю — агрономом-економістом. Там же раптово і помер.

Івченко Михайло. Робітні сили: Новели, оповідання, повісті, роман. — К.: Дніпро, 1990.. Режим доступу: https://goo.gl/RVjE8v

Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В.Г.Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy

Учасник українського правозахисного руху, політв’язень радянських тюрем і концтаборів, поет Іван Сокульський був автором «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману Олеся Гончара «Собор». Наприкінці літа 1968 року лист був направлений Голові Ради Міністрів УРСР В. Щербицькому, кандидатові в члени політбюро ЦК КПУ О. Ватченку та секретареві Спілки письменників України Дмитрові Павличку. За лист, розповсюдження українського самвидаву та вірші Сокульський був заарештований. За «антирадянську агітацію і пропаганду» Дніпропетровський обласний суд засудив його до 4,5 року таборів.

У всіх поетичних творах письменника (а Сокульський писав про нерівноправне становище України у складі СРСР, відсутність демократичних свобод, жалюгідний стан української мови і культури) суд побачив наклепи на радянський державний і суспільний лад. Були відкинуті аргументи автора про те, що описані у віршах події стосуються минулого й жодним чином не зводять наклепів. «З метою завуалювати антирадянський зміст вірша, [автор] вдається до алегорій, інакомовлень і так приховує під конкретними образами інші поняття», — резюмувало обвинувачення.

Іван Сокульський неодноразово заявляв: «Нема у мене ніякого криміналу. Любити свій край не є злочин!» У відповідь на чергову хвилю арештів правозахисників та близьких друзів М. Горбаля, П. Розумного, а також брата дружини Я. Лесіва у 1979 році письменник вступив до Української Гельсінської групи. Під час другого арешту 1980 року в Сокульського вилучено всі листи, рукописи, літературознавчі дослідження.

17 жовтня 1985 року Івана Сокульського доставлено до відділення особливого режиму табору ВС-389/36-1 (Пермська область). За відмову від роботи та