Читати книгу - "Сповідь"

тоді як мені хотілося тільки слухати, і я нерідко тихенько зникав з нашого товариства, переходячи в інший бік зали. Там, залишившись сам і зачинившись у своїй ложі, я без перешкоди тішився виставою і, хоч вона тривала довго, завжди залишався до кінця. Якось у театрі Св. Хризостома я заснув, і навіть міцніше, ніж спав би в своєму ліжку. Бурхливі й блискучі арії не будили мене, але хто може висловити моє чарівне відчуття від ніжної мелодії і ангельського співу того, що розбудило мене! Яке пробудження, яка чарівність, яке захоплення, коли я тієї ж миті розплющив очі і відкрив вуха! Першою моєю думкою було, що я в раю. Цей чудовий уривок, який пам’ятаю досі і ніколи в житті не забуду, починався так:

Conservami la bella

Che si m’accende il cor.[126]

Я хотів дістати цей уривок, дістав його і довго зберігав; але він був не так на папері, як у моїй пам’яті. Ноти були ті самі, але все-таки це було не те. Ця божественна арія могла виконуватися тільки в моїй голові, як було того дня, коли вона розбудила мене.

На мій погляд, є музика, що далеко перевершує оперну і не має собі рівної ні в самій Італії, ні в решті світу. Це музика так званих scuoles.[127] Це притулки для виховання незаможних дівчат, яким республіка згодом дає посаг, коли вони беруть шлюб або йдуть у монастир. Серед мистецтв, яких навчають цих дівчат, музика стоїть на першому місці. Щонеділі в церквах цих чотирьох венеціанських scuoles, під час вечерні, великі хори в супроводі великих оркестрів виконують мотети, написані найкращими італійськими маестро, які самі й диригують музикою. На трибунах, закриті ґратами, співають виключно дівчата, старшій з яких немає і двадцяти років. Я не можу уявити собі нічого чарівнішого і зворушливішого, ніж ця музика. Художнє багатство, вишуканий стиль співу, краса голосів, правильність виконання – усе в цих чудових концертах сприяє враженню тихому, але від якого навряд чи може бути захищене хоч одне людське серце. Ми з Карріо жодного разу не пропустили недільної вечерні в церкві Mendicanti,[128] і не лише ми. Церква завжди була повна аматорів музики, навіть оперні співаки приходили сюди повчитися мистецтву справжнього співу. Але мене доводили до розпачу кляті ґрати, що пропускали тільки звуки і приховували від мене гідних свого співу ангелів краси. Я лише про них і говорив.

Одного разу я сказав про це панові Ле Блону. «Якщо вам так хочеться подивитися на цих дівчаток, – мовив він мені, – ваше бажання легко задовольнити. Я – один з опікунів установи і запрошу вас пообідати з ними». Я не давав йому спокою, аж поки він виконав свою обіцянку. Коли я входив до зали, що приховувала моїх жаданих красунь, мене охопило любовне тремтіння, якого ніколи раніше я не відчував. Ле Блон почав називати мені одну за одною цих знаменитих співачок, імена і голоси яких я знав, не знаючи дівчат в обличчя. «Підійдіть, Софі»… Вона була жахлива. «Підійдіть, Каттіно»… Вона була крива на одне око. «Підійдіть, Беттіно»… У цієї обличчя було спотворене віспою. Майже в кожної дівчини була якась помітна вада. Кат реготав з мого жорстокого розчарування. Дві чи три дівчини здалися мені, однак, більш-менш непоганими. Але вони не співали в хорі! Я був пригнічений горем. За вечерею ми почали жартувати, дівчата розвеселилися. Потворність не заважає жінці бути люб’язною, і я визнав дівчат дуже милими. Я сказав собі: не можна так співати, не маючи душі. Одне слово, моя думка про них так змінилася, що я пішов з притулку майже закоханий у цих погануль. Я ледве зважився знову піти до вечерні, але, прийшовши, заспокоївся. Як і раніше, я тішився їхнім співом і, поки вони співали, я й далі вважав їх красунями, незважаючи на те, що бачили мої очі.

Музика в Італії коштує так дешево, що аматору не варто позбавляти себе її. Я узяв напрокат клавесин і за одне екю слухав у себе чотирьох чи п’ятьох музикантів, з якими раз на тиждень виконував уривки, що найбільше сподобались мені в опері. Я навіть пробував зіграти кілька уривків зі свого твору «Ніжні музи». Не знаю, сподобалися вони, чи з бажання мені полестити балетмейстер з театру Св. Іоанна Хризостома попросив у мене два уривки: я мав приємність почути їх у виконанні дивовижного оркестру, а танцювала маленька Беттіна, гарненька і дуже мила дівчина, що була на утриманні в одного з наших друзів, іспанця Фагога; потім ми частенько проводили у неї вечори.

До речі, про жінок. Венеція не таке місто, яке схиляє до стриманості. Мене можуть запитати: невже мені нема в чому признатися з цього приводу? Так, я справді повинен дещо розповісти, і сповідь моя буде так само наївна, як і інші подібні зізнання. Я завжди відчував відразу до продажних жінок, а в Венеції тільки вони й були мені доступні, оскільки моє становище закривало переді мною вхід до більшості місцевих будинків. Дочок пана Ле Блона я вважав дуже привабливими, але недосяжними, до того ж я дуже поважав їхніх батьків, щоб мені могло спасти на думку спокусити цих дівчат.

Найбільше мені сподобалася одна юна особа, мадемуазель де Катанео, дочка повіреного прусського короля, але в неї був закоханий Карріо, і йшла навіть мова про одруження. Він був людина багата, а я не мав нічого; він отримував сто луїдорів платні, а я всього сто пістолів; і, крім того, що я не хотів завдавати прикрощів другові, я чудово знав, що ніде, і особливо у Венеції, з таким нужденним гаманцем не слід брати на себе роль залицяльника. Не втративши згубної звички обдурювати природу, я був дуже зайнятий, щоб дуже відчувати ті фізичні потреби, що їх збуджує клімат, і прожив майже рік у цьому місті так само помірковано, як жив у Парижі. Після вісімнадцяти місяців своєї служби я покинув місто, лише двічі зблизившись із жінками за досить дивних обставин, про які зараз розповім.

З першою з них мене познайомив люб’язний Віталі, через деякий час після вибачення, яке я змусив його попросити у мене за всією формою. За столом зайшла мова про венеціанські розваги. Всі дорікали мені за байдужість до найспокусливішої з усіх розваг, вихваляючи привабливість венеціанських куртизанок і говорячи, що в усьому світі немає їм рівних. Домінік заявив, що я неодмінно мушу познайомитися з найчарівнішою