Читати книгу - "Сповідь"

з них, що він одведе мене до неї і що я залишуся задоволений. Я засміявся у відповідь на цю милу пропозицію, а граф Пеаті, людина вже поважна і в літах, сказав мені з відвертістю, якої я не сподівався від італійця, що вважає мене дуже розважливим, щоб дозволити своєму ворогові водити себе до жінок. Справді, у мене не було ні наміру, ані спокуси, але, попри це, внаслідок якоїсь незрозумілої мені самому непослідовності, я врешті-решт піддався на вмовляння всупереч своїй звичці, серцю, розуму і самій своїй волі, виключно через слабкість, соромлячись виявити недовіру і, як говорять у цій країні, per non parer troppo coglione.[129] Падуанка, до котрої ми пішли, була дуже гарна із себе, навіть вродлива, але не тією вродою, що подобається мені. Домінік залишив мене у неї. Я велів принести шербету, попросив її заспівати і через півгодини вирішив піти, залишивши на столі дукат, але вона виявила дивну совісність, не захотівши взяти грошей просто так, а я – дивну дурість, позбавивши її докорів сумління. Я повернувся до палацу до такої міри певний, що заразився, що відразу ж послав за лікарем і попросив дати мені ліків. Ніщо не може зрівнятися з муками, які я пережив протягом трьох тижнів, хоча ніякими очевидними ознаками мої побоювання не підтверджувалися. Я просто не міг уявити собі, що можна безкарно побувати в обіймах падуанки. Лікар лише на превелику силу зміг мене заспокоїти, переконавши в тому, що мені нелегко заразитися через деякі особливості моєї будови. Хоча я наражав себе на такий ризик, можливо, менше, ніж будь-який інший чоловік, проте моє здоров’я жодного разу щодо цього не постраждало, і це стало мені доказом, що лікар мав рацію. Його думка, проте, не зробила мене безрозсудним, і якщо я справді маю такі природні переваги, то можу сказати, що ніколи ними не зловживав.

Хоча друга моя пригода теж була пов’язана з продажною жінкою, вона була зовсім інша як за початком, так і за наслідком. Я говорив, що капітан Олів’є запросив мене пообідати у нього на судні і що я привів із собою секретаря іспанського посольства. Я чекав гарматного салюту. Екіпаж зустрів нас, вишикувавшись у фрунт, але жодного залпу не пролунало, що дуже мене образило. Справді, на купецьких кораблях гарматним салютом зустрічають людей, які, звичайно, не могли зрівнюватися з нами, до того ж я вважав, що заслуговую на особливу увагу з боку капітана. Я не зміг приховати своїх почуттів, мені це ніколи не вдавалося, і, хоча обід був дуже смачний, а Олів’є дуже люб’язний, я сів за стіл у поганому настрої, мало їв і ще менше говорив. Я чекав залпу принаймні при першому тості. Та де там! Карріо, що читав у мене в душі, підсміювався, бачачи, що я суплюся, як дитина. Минула третина обіду, і я помітив, що до судна наближається гондола. «Присягаюся честю, – мовив мені капітан, – стережіться, ворог близько!» Я запитав у нього, що він має на увазі, він відбувся жартом. Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна, трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого її акценту було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона раптом глянула на мене, придивилася і, вигукнувши: «Пресвята Діво! Мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, вп’ялася губами в мої губи і стисла мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце, і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною і підхопила так, що, незважаючи на сторонніх людей, красуні довелося мене стримувати, бо я геть сп’янів чи, точніше, ледве стримував любовний шал. Помітивши, що я розпалився так, як вона того й хотіла, жінка стала стриманішою в своїх пестощах, але жвавість її нітрохи не зменшилась.

Коли їй здумалося пояснити нам справжню чи вигадану причину своєї палкості до мене, вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я повинен поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено. Вона заволоділа мною, як своєю власністю, вручила мені свої рукавички, віяло, пояс, капелюшок, наказувала мені йти туди чи сюди, робити те чи те, і я слухняно все виконував. Вона веліла мені відіслати її гондолу, тому що вирішила скористатись моєю, і я зробив це, вона веліла мені поступитися місцем Карріо, бо їй захотілося погомоніти з ним, і я виконав і це. Вона покликала мене, і я повернувся. «Послухай, Занетто, – мовила вона мені, – я не хочу, щоб ти кохав мене по-французьки, це було б зовсім негарно, як тільки тобі набридне, йди собі геть. Але попереджаю тебе, не залишайся зі мною наполовину». Після обіду ми пішли оглядати скляну фабрику в Мурано. Вона накупила собі безліч усіляких дрібничок, безцеремонно дозволивши нам розплатитися за них, але при цьому скрізь роздаючи чайові, що значно перевищували витрачені нами гроші. Судячи з байдужості, з якою вона розкидалася власними грошима і змушувала нас розкидатися нашими, було видно, що вони не мають для неї ніякої цінності. Думаю, вона змушувала інших платити за себе не через скнарість, а через марнославство: вона раділа, що її прихильність так дорого цінується.

Увечері ми відвезли її до неї додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них. – Яке незвичайне пуделко для мушок; чи не можна дізнатися, навіщо це вам? Ви ж бо маєте іншу зброю, що стріляє куди краще». Після кількох жартів у тому ж тоні вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це