Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

До того ж, з погляду марійців, поїдати одне одного – це дуже природно. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, на що дикуни відповідали, що риби їдять риб, собаки пожирають людські трупи, люди їдять собак, а собаки один одного. У маорійців навіть є легенда, що нібито одне божество зжерло інше. А раз є такі приклади, то чому вони не мають права поїдати собі подібних? Крім того, новозеландці стверджують, що, пожираючи ворога, вони тим самим знищують його духовну суть і успадковують його душу, силу, звитягу, бо все це міститься переважно в його мозку. Тому людський мозок на бенкетах людожерів вважають найвишуканішою стравою.

А ще Паганель наполягав (і небезпідставно), що головною причиною людожерства є голод. І що траплялися такі випадки навіть у європейських дикунів.

– Так, – додав географ, – людожерство тривалий час вважали нормою серед предків найцивілізованіших народів. Не прийміть за особисту образу, але особливо воно було розвинене у шотландців.

– Справді? – здивувався Мак-Наббс.

– Так, майоре, – підтвердив Паганель. – Якщо ви ознайомитеся з деякими літописами Шотландії, то побачите, якими були ваші предки. Втім, навіть не заглиблюючись у стародавні часи, за царювання Єлизавети, коли Шекспір створив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що спонукало його вживати людське м’ясо? Релігійні вірування? Ні, голод.

– Голод? – перепитав Джон Манглс.

– Так, саме голод. Адже не секрет, що в людини є потреба вживати м’ясо, тим самим насичувати свій організм азотом, що міститься в живому м’ясі. Для легенів корисні коренеплоди і крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і активним, має споживати м’ясо тварин, що сприяє утворенню органічних тканин і зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами «Вегетаріанського товариства», вони харчуватимуться м’ясом, до того ж людським м’ясом, – уточнив Паганель.

– А чому не м’ясом тварин? – запитав Гленарван.

– Бо в цій країні майже немає тварин. І це слід знати не для того, щоб виправдовувати новозеландців, а щоб пояснити причини їх людожерства. У цьому негостинному краї рідко трапляються не лише чотириногі, а навіть птахи. Тому маорійці завжди харчувалися людським м’ясом. У них навіть є таке поняття, як «сезон людожерства». Так-так, у цивілізованих країнах це мисливський сезон. А в новозеландців у цей період точаться великі війни, після яких цілі племена подають до столу переможців.

– І ви, Паганелю, вважаєте, що людожерство в Новій Зеландії зникне, щойно на її луках почнуть пастися стада овець, биків і свиней? – запитав Гленарван.

– Так, сер. Та поки маорійці відмовляться від людського м’яса, ще досить тривалий час їхнім нащадкам до смаку буде те, що полюбляли їхні предки. За словами маорійців, м’ясо новозеландців на смак подібне до свинини, тільки ще запашніше. А м’ясо білих не смачне, бо білі споживають сіль, що додає їхньому м’ясу особливого присмаку, який не до вподоби ласунам-людожерам.

– Щось вони надто перебірливі, – зауважив майор, – а в якому вигляді вони їдять це м’ясо: смаженому чи вареному?

– І навіщо вам це знати, містере Мак-Наббс? – вигукнув Роберт.

– Якщо мені призначено колись померти в зубах людожера, то я вважаю за краще, щоб мене зварили, – серйозно відповів майор.

– Чому?

– Аби бути впевненим, що мене не з’їдять заживо.

– А як вас живцем зварять? – спантеличив його географ.

– Тоді скажу, що це нелегкий вибір, – відповів майор.

– Хай там як, а знайте, Мак-Наббсе, що новозеландці їдять людей тільки у смаженому або копченому вигляді. Вони чемні й великі гурмани. Що ж до мене, то, зізнаюся, я не хотів би бути з’їденим. Закінчити життя в шлунку дикуна! Фе!

– Отже, зі всього сказаного слід зробити висновок: нам не варто потрапляти до рук дикунів, – заявив Джон Манглс. – Сподіватимемося, що колись вони стануть християнами, і це пом’якшить їхні жорстокі душі.

– Так, сподіватимемося, – відповів Паганель, – але запевняю вас, що дикун, який одного разу скуштував людського м’яса, навряд чи згодом відмовиться від цієї їжі. Я наведу вам два приклади, а ви поміркуйте над цим.

– Розповідайте, Паганелю, – сказав Гленарван.

– Перший випадок описаний у «Хронік де ла Сосьєте» в Бразилії. Якось португальський місіонер натрапив на важкохвору стару бразилійку. Вона вже ледь дихала. Єзуїт поверхово ознайомив її з деякими пунктами християнського віровчення. Потім, утамувавши її духовний голод, він запропонував своїй пацієнтці європейські страви. «На жаль, – відповіла стара, – мій шлунок уже неспроможний перетравлювати їжі. Є лише одна страва, якою мені кортить поласувати, та, на лихо, ніхто тут не може мені її дістати». – «Що ж це таке?» – запитав єзуїт. «Ой, сину мій! Це рука маленького хлопчика. Мені здається, що я залюбки погризла б маленькі кісточки».

– Овва! А хіба вони смачні? – запитав Роберт.

– Відповідь буде у другій історії, – відповів Паганель. – Одного разу якийсь місіонер взявся осуджувати жорстокий і осоружний всякому божеському закону звичай пожирати людське м’ясо. «Більше того, воно, огидне на смак», – додав він. «Батечку мій! – відповів дикун, зблиснувши голодними очима на місіонера. – Кажіть, що ваш бог забороняє вам харчуватися людським м’ясом, але ніколи не стверджуйте, що це несмачно!..»

Розділ VII. Висадка на землю, якої слід було триматися якомога далі

Усе, про що розповідав Паганель, не підлягало сумніву. Жорстокість новозеландців була очевидна, тож висаджуватися на їхньому узбережжі було досить небезпечно. Та наші мандрівники не мали вибору. Навіть якщо ця небезпека була б у сто разів більшою, їм доводилося йти їй назустріч. Джон Манглс усвідомлював необхідність якнайшвидше покинути судно, приречене на близьку загибель. Розраховувати на те, що мандрівників підбере якийсь корабель, було легковажно: «Маккуорі» перебував далеко від маршруту суден, що пливуть до Нової Зеландії. Зазвичай вони проходять або північніше, до Окленда, або південніше, до Нью-Плімута, а бриг сів на мілину між цими двома пунктами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї. Береги небезпечні. Тож якщо доля заносить сюди судна, їхні капітани прагнуть якнайскоріше полишити ці місця.

– Коли ми вирушаємо? – запитав Гленарван.

– Завтра о десятій ранку, – відповів Джон Манглс, – коли почнеться приплив. Він доправить нас просто до берега.

Пліт був готовий наступного дня, 5 лютого, близько восьмої ранку. Джон Манглс доклав усіх зусиль, щоб якнайкраще його обладнати. Звісно, що пліт, який сколотили для якорів, не міг доправити на берег і пасажирів, і провіант.