Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Дем’ян поцілував її у верхівку й, обхопивши руками за спину, посадив собі на коліна.

— Я ще хочу у ванну й хочу… їсти, — поглянувши на Дема, Міра усміхнулася й додала: — У ванну хочу з тобою.

— Ти моє кошеня, — всміхнувся у відповідь.

Коли ніч вступила у свої права, у містечку замерехтіли лампади. Жителі Кеймарту провели ритуал й на чотирьох сторонах міста закопали уламки каменю чорного агату. Мирослава хвилювалася, адже вона повинна була відкрити портал. Нервово тупцюючись на місці, час від часу сіпала своє волосся. Відчувши теплий і лагідний дотик до плеча, оглянулася й, широко відкривши очі, прошепотіла:

— Мамо?

Вікторія, усміхнувшись, обійняла її.

— Мамо, як ти… як ти тут опинилася? — поглянувши через її плече, побачила Крістофера й Дем’яна.

Вікторія, відсторонившись від доньки, промовила:

— Спочатку ми з Крістофером замовили квитки до Дубліну й поїхали в Бориспіль. Потім вистояли чергу, пройшли паспортний контроль, сіли в літак, й у рибальському селі поблизу Дубліна нас зустрів Ейорн. Ось така маленька подорож.

— Дякую, що ти поруч! — взяла матір за руку.

До них підійшла Реджина й промовила:

— Всі чекають тебе, Мирославо! — поглянувши на Вікторію, жінка підморгнула їй і промовила: — Для тебе є також послання від бабусі.

— Що? Бабусі Інжилії? — захитала головою Вікторія. — Нічого не розумію.

— Я не буду багато говорити! — сказала Реджина й, оглянувшись, поглянула на Крістофера. — Твоя доля вже з тобою, Вікторіє. Не втрать його.

Вікторія зрозуміла, про кого йшла мова. Мирослава, задоволено усміхнувшись, підійшла до Крістофера й, обійнявши його, подякувала, що він також поряд.

Під повним місяцем, в оточенні рідних і близьких людей по духу, Мирослава відчинила портал. Вона чула в натовпі схлипи людей. Деякі родини, які вирішили повернутися, попрощалися й сміливо ступили в портал. Коли вони зникли, Міра ще кілька секунд не закривала його, адже їй здалося, що вона побачила бабусю. Коли Далія помахала їй рукою й із порталу вийшов маленький згусток енергії, Мирослава крізь сльози всміхнулася. Це була не її уява. Це була Далія.