Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

Після теплої, але дощової осені, прийшла холодна зима. Місто покрилося білим покривалом. Іній на деревах мерехтів від сонця. Під ногами скрипів сніг. Мирослава, закутавшись у теплий шарф, натягнула на голову шапку та, вдягнувши шубку, поглянула на Христинку.

— Ти сьогодні протягом дня була якась дивна! — сказала Міра. — Христю, щось трапилося?

Христинка, оглянулася й, наблизившись, відповіла:

— Дещо трапилося. Тарас запропонував переїхати до нього.

— Ну так це ж чудово! — всміхнулася Міра.

— Міро, тихіше, — закотила очі Христина. — Я ще не знаю, що мені робити.

Мирослава знизала плечима й, зітхнувши, взяла подругу за руку.

— Що знову не так?

— Насправді все добре. Я просто не хочу поспішати із цим переїздом.

Мирослава, побачивши, як Тарас вийшов з аудиторії і зупинився, широко відкрила очі й закашлялася, подаючи знак Христі. Подруга, оглянувшись, голосно вдихнула.

— Мабуть, у когось сьогодні буде відверта розмова, — сказала Міра.

— Я відчуваю себе… дурепою, — зітхнула Христина.

— Мабуть, Тарас все почув, — додала Міра.

— Угу, — кивнула Христина.

Тарас, підійшовши до дівчат, обійняв Христю й, поцілувавши її в щоку, промовив:

— Мабуть, сьогодні ти все ж таки переїдеш до мене.

Христя, поклавши йому голову на плече, промовила:

— Мабуть, у мене немає вибору.

— О, ви такі милі! Дем’ян правду говорив, ви така хімічна пара, — поплекавши подругу по плечу, промовила Міра.

Попрощавшись із Христинкою і Тарасом, які пішли на фехтування, Міра попрямувала до виходу. Дем’ян покинув університет, адже вдавати надалі студента не було сенсу. Мирослава вийшла з університету й, побачивши автівку Дем’яна, швиденько попрямувала до неї. Посковзнувшись на льоду, ледве втрималася на ногах. Зупинившись, віддихалася, адже серце зробило пірует, і, вже не поспішаючи, пішла.

Дем’ян вийшов з автівки й, побачивши, як Мирослава помахала йому рукою, а потім впала на землю, не втримався й, засміявшись, пішов до неї.

— Ти сміявся? Я чула твій сміх? — надула губи Міра.

— Не забилася? — Дем’ян подав їй руку й продовжував усміхатися.

Мирослава, примружившись, поклала свою долоньку йому в руку й, різко сіпнувши до себе, застосувала магію. Дем’ян впав поряд із нею, і настала черга сміятися Мирославі.

— Міро, не чесно застосувати магію! — стряхнувши сніг із волосся, промовив Дем.

Він намагався говорити серйозно й хмурився. Мирослава, обернувшись до нього, поклала холодні руки йому на щоки й поцілувала. Дем’ян, відчувши холод на обличчі й теплі вуста Міри, відсторонився на кілька міліметрів й, усміхнувшись, захитав головою.

— Так також не чесно — маніпулювати поцілунком.

Мирослава знизала плечима й, підморгнувши, піднялася й взяла в долоні сніг. Дем’ян відразу зрозумів, що вона хоче зробити, тому миттєво піднявся й вчасно ухилився від сніжки.

— Ох, мала, ти дограєшся в мене! — сказав Дем’ян і, зліпивши сніжку, кинув у Мирославу.

Дівчина вчасно не відреагувала, і сніжка полетіла прямісінько в неї.

— 1:0, мала! — зареготав Дем’ян, і Мирослава насупилася.

— Сьогодні хтось залишиться без… — Міра показала Дему язика, і тепер настала черга йому хмуритися. — 1:1, коханий!

Стряхнувши із шуби сніг, Мирослава поправила шапку на голові й, піднявши рюкзак, обійшла Дем’яна й направилася до його машини.

— Ключ у мене! — сказав їй услід.

— Я знаю, — оглянулася й вигнула брови. — Ти ж не хочеш, щоб із твоєю манюньою щось трапилося? І зараз я не про себе!

Дем’ян закотив очі й попрямував за Мірою. Схопив її на руки, і дівчина, зойкнувши, обхопила його за плечі.

— Інколи ти буваєш таким милим, — прошепотіла Міра.

— Інколи? — нахмурився Дем’ян і, зупинившись, поглянув на дівчину.

— Саме так, інколи! — кивнула.

— А ти інколи буваєш такою бешкетницею і граєш на моїх нервах.

Мирослава голосно фиркнула. Дем’ян підійшов до машини й поставив Міру на ноги. Вона, взявши його за руку, стала навшпиньки й, поцілувавши в щоку, промовила:

— Утім, я лише твоя бешкетниця й скоро не лише я буду робити тобі нерви.

Дем’ян захитав головою. За кілька секунд, дивлячись на Міру, глитнув і запитав:

— Ти що, вагітна?

Мирослава, ще раз поцілувавши його в щоку, відповіла:

— Доки ні, але все питання часу.

— Ти точно мене з розуму зведеш! — Дем’ян перевів подих. — Сідай у машину.

Мирослава сіла в машину. Скинувши шапку й дочекавшись, доки Дем обійде автівку й сяде за кермо, обернулася до нього та, щиро всміхнувшись, промовила: