Читати книгу - "Вибрані твори"

Отже, сталося! Те, чого чекали, сподівалися, надіялися — сталося. Ця неділя, це 22 червня — межа між вчора і завтра, перед нами.

У Кракові ці дні знаменні тим, що все його українське населення готується до виїзду. Назад, додому, до Львова, на Україну. Всіма шляхами і всіма можливостями. Лише горе, що покищо ані шляхів, ані можливостей...

Я не знаю, під яким виглядом мала б рушити на схід наша Зелена вулиця. Ольжич мені про це не каже, і я нічого не питаю, але моя ідея «зеленого кордону» є для нього цілком зрозумілою, і він її акцептує. Мені потрібно лише надійного товариша для допомоги, рівноваги і певної симетрії почуттів. І дуже скоро такого товариша я мав. Щось близьке й адекватне. Олена Теліга. Поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі.

На перший мій натяк вона захоплено відгукнулася. Більше. Це ж її візія — «перейти убрід бурхливі води».

Ніякі «білі коні», ніякі чуда. І ми почали завзято готуватися в дорогу.

Ольжич пропонував приєднати до нашого товариства Ростислава Єндика і ще там когось. На Єндика я погодився, але на «ще там когось» — ні, бо це ж не туристика, і більший гурт людей робив би нам лише труднощі. Єндик, розуміється, також погодився. Пригадується короткий діалог Єндик-Олена у «Полтаві», здається, напередодні нашого походу.

— Так, слухай... Йдемо, чи що? — каже Єндик своїм бурчливим тоном.

— Розуміється, йдемо, — каже Олена.

— Але слухай! Це буде раненько... Як спізнишся — чекати не буду! — погрожував Єндик. — О, ні... Не чекай, Ростику, — казала Олена.

У неділю, біля десятої, я востаннє відвідав Ольжича на його Зеленій. Як прийдемо до Львова, маємо одразу включитися в роботу редакції. Щоб улегшити перехід Сяну, Ольжич дає нам адресу зв’язкового в Ярославі, що мав би допомогти нам перейти річку. На прощання Ольжич проводить мене до передньої кімнати, і саме в цей час велике, від підлоги до стелі, дзеркало в золоченій рамі, що стояло біля передньої стіни, поволі відділяється, хилиться, падає, розсипається на шматки. Це було тринадцяте число, а до того розбите дзеркало ворожило б нам смертельну невдачу. На цей грюкіт з сусідніх дверей висунулася голова Сціборського, він глянув на розбите дзеркало, похитав докірливо головою і сховався назад. Ми з Ольжичем обмінялися питальними поглядами, без коментарів розпрощалися, і я вийшов.

Про цей епізод я нічого не згадував Олені. Весь цей день ми провели з нею в розшуках за різними речами. Я роздобув для себе сорок рольок фільму для свого «Цайс-Ікона» та різних інших дрібниць, яких на сході тепер не дістати. На ніч я перейшов до Теліг. Завтра о 4 год. 30 хв. ранку наш потяг відходить до Ярослава.

Цієї ночі спалося мало. Звечора, дарма що завтра треба рано вставати, довго розмовляли. А коли лягли — не спалося, забагато думок. Я спав на канапі передньої кімнати, було душно, щось докучало. Теліги, чути, також не дуже спали. О третій ночі вже вставали, здавалося, все готове, а тут, диви, так багато ще неготового — і того бракує, і те забули... Михайло, звичайно, пакує, а при тому, також звичайно, бурчить: «І де вона завжди подіне?»... «І що це за мода класти речі не на місце?» Олена щось також говорить, але її не чути. Її справа — одяг, обличчя, зачіска. Треба ж розуміти, що вона вибирається до Києва, до самого Києва, і як тут не чепуритися. До всього непроспана ніч і обличчя в таких випадках не зовсім свіже. А Михайло пізніше благальним голосом просить мене:

— Ви за нею пильнуйте... Бо ж ви знаєте... Все згубить...

Я, розуміється, обіцяю припильнувати, мій рудий наплечник давно готовий, я трохи непокоюся, бо час не чекає. Михайло також готовий, тільки Олена все ще там з чимось борюкається, мабуть, зі своїм упертим, неслухняним волоссям. Але ось біля четвертої ми все-таки готові. Не снідаємо, беремо лише щось з собою їсти, а потім всі троє виходимо.

— Ну, прощай, берлого! — каже Олена і кидає востаннє погляд на кімнату. На ній сірий у смужки легкий костюм, короткі сірі панчішки і нові чорні черевики. Солом’яний кремової барви капелюх і прозорий, блідо-зелений плястиковий плащ, як додатки.

Надворі ще сутінок, свіжий погожий ранок щойно починається, прозоре небо обіцяє гарний день. До двірця шматок дороги, але йдемо пішки, бо візники тепер на вагу золота, а в такий ранній час не існують взагалі. Але приходимо вчасно. За десять хвилин перед відходом потягу ми вже на місці. Оглядаємося за Єндиком, але його ніде не бачимо. «Гляди мені — не спізнись», — передражнює його Олена. «Чекати не буду», — додаю я. Ми всі сміємося, шукаємо собі місця. Потяг лише для цивільних, як на ті часи, цілком пристойний, публіки небагато, місця досить. Знаходимо цілком порожній переділ другої кляси, Михайло проводить нас аж на місце. Нарешті прощання: — Ну... Михайлику! Добре! Так прощай! Не сумуй... передай скоріше куфрика і не забудь сірого капелюха... І скоро збирайся сам! Прощай!..

Останні міцні обійми, останні півслова, Михайло ще раз пригадує мені «пильнувати її» і, нарешті, відходить. Потяг ось-ось рушає. Михайло вже на пероні, ми з Оленою у вікні вагону. Останні привітання на відході...

Летим... Дивлюся — аж світає,