Читати книгу - "Вибрані твори"

Край неба палає...

Т. Шевченко

У Ярославі вже нема того руху, як це було місяць тому. Тоді це був вихідний, ударний пункт великого воєнного фронту, тепер — мале, затишне, спорожніле провінційне містечко. На двірці вийшла пара десятків пасажирів, на вулицях спокій і порожнеча.

І велика спека, від якої нам з Оленою після недоспаної ночі не дуже вигідно рухатися. Але нема часу про це думати, одразу шукаємо потрібну нам адресу і одразу безуспішно, бо потрібних нам людей не знаходимо. Казали нам ще зайти після обіду, а тим часом знову вулиця, знову спека, і єдине, що нас радує, — це велика кількість крамниць з українськими написами. Оглядаємо, що можна оглянути, заходимо на базар, де більше руху, купуємо якісь ягоди, всідаємося на кам’яній лавці, спостерігаємо рух, їмо ягоди і сміємося, згадуючи Краків і краков’ян.

Перед нами проблема обіду, і проблема поважна, бо між усіма тими чисельними крамницями майже не видно ресторанів. Що це за таке безресторанне місто? Питаємо людей, як залагодити цю справу, і довідуємося, що десь там є якась їдальня, та негайно починаємо розшукувати її. За якийсь час наші зусилля, як кажуть, увінчалися успіхами, знаходимо невеличкий, подібний на селянський будинок з відповідним написом і відповідною кімнатою, заставленою столами і стільцями. Але тут зовсім порожньо... Лише нас двоє гостей. З сусідньої кімнати, мабуть, кухні виходить дівчина. Обідати справді можна навіть і без карток, але щойно за півгодини. А покищо можна отам посидіти. Чи є щось пити? Ні. Немає. Так таки нічого? Навіть чаю? Навіть чаю. Чи якого-будь лимонаду? Нема й лимонаду.

Досить сумна картина. Попросили звичайної води, присіли до першого-ліпшого столика і почали писати картки. Олена до свого Михайла в Кракові, а я до своєї Марусі в Празі. Збігом певних обставин картка Олени з досить невиразним, сумним «загальним виглядом» княжого Ярослава збереглася в моїх архівах і звучить вона так: «Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч і не застали дома кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно, Твоя Олена». З моєю допискою: «Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам.». Змісту моєї картки не пам’ятаю.

Минає година, і проходить обід. Вишукано скромний і педантично вегетаріанський. Тарілка кислої, рабар-барової юшки плюс якісь дивовижні капустяні січені котлетки, і все це без карток, але й без хліба. Гостей дуже мало, двоє-троє, видно, випадкових, як і ми. Котлеток замовляємо по дві порції і навіть дістаємо, здається, справжній чай. Але настрій наш мажорний, все і все згадуємо Краків, і все і все маємо веселу тему.

Пізніше ми сидимо на знаній гарячій кам’яній лавці, що побіля базару, і міркуємо над тим, що буде, як наш організаційний провідник взагалі не появиться і нам доведеться розв’язувати свої проблеми самотужки. Сян ось на досяг руки, але нам уже сказали, що недавно дощі зробили з нього досить бурхливе видовище. «Перейдемо убрід бурхливі води», — цитую з вірша Олени й дивлюсь, яке це робить враження на авторку. Вона лише посміхається і мовчазно дає зрозуміти, що ця перспектива також перспектива, якщо не буде іншої.

Потім пробуємо ще раз щастя з нашою адресою і знову безуспішно. Знову «не застали дома кого було треба». Але певний поступ зроблено. Нас запроваджено до однієї вельми симпатичної родини — Івана, Стефи і її дочки Ганни — Конюхів. Перше враження від цієї події — це решето великих чорних соковитих черешень, на які ми хижо накидаємось і з’їдаємо неймовірну кількість. Це нас по-райськи відсвіжує, а трохи згодом ми дістаємо королівську вечерю, яка цілковито вирівняла ситуацію.

По вечері нова несподіванка: люди почали масово вибігати на вулицю або заповняти вікна своїх мешкань. Що сталося? Ми вибігли також на двір і вперше бачили макабричне видовище — велику валку совєтських полонених, що складалася з самих жидів. Їх, видно, гнали здалека, і вони мали дуже трагічний вигляд. Всі ми уявляли собі долю цих нещасних людей, ніхто нічого не говорив, але вираз обличчя кожного говорив сам за себе.

Мандруючи доріжками досить гарного, зі старими тінистими деревами парку, філософуємо на тему Схід-Захід, намагаємося розібратися у цій проблематиці Європи, що стільки віків цікавила не лише нас, ставимо те саме питання: що буде далі? Хто переможе? Чим і як закінчиться ця світова метушня? Загально наші прогнози не дуже оптимістичні, але закінчуємо тим самим фіналом: будемо вірити, що все вийде на добре!

Повернулися вже затемна і спали цієї ночі сном блаженних. Олена десь там далеко у задніх душних кімнатах, а я у гостинній, на канапі при відчинених вікнах, де було свіжо і приємно. А рано другого дня до Конюхів прибули знайомі, а між ними симпатичний молодий панич Іван Кукіль з фотоапаратом. Пізніше на городчику з рожами, мальвами і порічками ми гуртом і поодинці на всі лади фотографувалися, пізніше всі спільно обідали, а ще пізніше вибиралися в дальшу дорогу.

Виявилося, що потрібної нам людини так і не вдалося побачити, а інші фахові у цих справах люди радили нам переїхати трохи далі вгору за Сяном за Радимно до села Сосниці, де, мовляв, значно краще переходити річку.

Ми так і зробили. Цього ж таки дня під вечір, о 6 год. 30 хв., малим локальним потяжком, що курсує між Ярославом і Малим Перемишлем, ми вирушили далі в путь-дорогу. Десь біля