Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

– Меня мальчиком в гр[ажданскую] войну полк подобрал и воспитывал.

Він був уже в лагерях – раніше на Біл[оморсько]-Балт[ійському] каналі – і архітектором, і інженером… Скрізь – «тухта».

Чому я пишу про таке гівно?

Та тому, щоб показати, що з князів виходить, коли зідрати з них корону, коли поскидати з них князівські мантії.

Мразь, підлота й стерво!

Надійшли і надходять газети про І-й Всесоюзний з’їзд письменників.

Крику й галасу багато! Ну, ясно, що нічого «матеріального», крім «Брусків», «Піднятої цілини» і т. п. (набило вже оскому) нічого письменники до з’їзду не принесли.

Доповідь Горького. Як і завжди і повсякчас, Горький – раб знання. Цілі купи знання про розвиток культури в його доповіді. Конкретно про літературу небагато. Єдине, що цінного в доповіді, це визначення соц[іалістичного] реалізму (нарешті) і різниця між соц[іалістичним] реалізмом і колишнім реалізмом.

Соц[іалістичний] – «утверждающий».

Колишній – «критический».

Чітко, принаймні. Можна погодитися чи ні – це справа інша, але нарешті сказано: «що ж воно за їден – той соцреалізм».

І то добре.

Жалюгідна доповідь Кулика про укр[аїнську] літературу. Як і завжди: перестав предмет обговорення – можна те саме сказати про свинарство, про хлібоздачі і про все що хочете. Шаблон, аж дохлятиною воняє.

Значно кращі промови (доповіді) виголосили представники всіх інших літератур. Особливо – кавказці! Молодці!

А український вождь «Іван Г.» – так гівном і залишився.

Більшого чекав від Радека про міжнар[одну] літературу. Бліда доповідь. Чи навмисно він її «зблід», щоб хоч трохи проти неї виграла наша – рідна.

Блискуча доповідь Бухаріна про поезію. Особливо в теоретичній частині. Що ж до кваліфікації його поетів – то він був, на мій погляд, дуже «великодушний».

А який скандал знявся! Проти шерсті погладив Бухарін Бєдного, Безименського і т. д. Кричать, бідні: «Ми хороші, ми – генії! Ми – революціонери!..»

Ой, горенько! Та революціонери, може, ви й хороші (хоч і це під сумнівом), та поети ви «гавьонні»! А річ же йде не про революцію, а про поезію!

Горький підрахував, що має бути 5 геніїв і 45 талантів серед письменників (Sіс!).

Не сказав тільки, хто ж буде це звання роздавати: з постанови фракції чи як?

І чи припаде один геній на нац[іональну] республіку? Чи, може, на три республіки одного видадуть?

Ну, ладно!

А може ж, хоч після з’їзду література буде! Дай, боже!

Тільки що ж може написати літературного К., М.? Красти ж нема в кого, бо Хвильового нема. Куліш і т. ін. в «нетях». Туго доведеться бідолашним «талантам». (Що М. з К. схватять із 45 талантів по одному для себе в порядку «разверстки», в цьому я більш, ніж певен).

Ну, щасти їм, доле, дати твори!

А ми тут сидітимемо, як «бесследно исчезнувшие».

1. IX.34. Післав Гірняк першу телеграму Ліпі Добровольській (дружині) в Харків. Чекає відповіді.

А. Ф. Мороз уже не на ІІІ промислі, а призначено його аж на Воркуту за н[ачальни]ка шахти.

Їде на Воркуту й Олексій Миколайович Іванов (бувш[ий] начальни[к] КВЖД). Іде він н[ачальни]ком Воркутської залізниці, що має 67 кілом. довжини вузької колії, 2 паровики і 4 вагони.

Ой, доле, як ти насміхаєшся з людей!

А проте, Воркутська залізничка, хоч яка там вона, але ж це перша залізниця в заполяр’ї, збудована в смузі вічної мерзлоти, в тундрі, в страшній тундрі!

Йосип Гірняк

Спомини

30 серпня 1934 р.

30 серпня 1934 року дійшли ми до недавно розбудованого великого табору Чиб'ю, столиці Ухт-Печорського концентраку. По одному боці північної річки Чиб'ю розкинулось з вартовими вишками селище для в'язнів, а з другого видніли будівлі для адміністрації та вільнонайманого персоналу ҐУЛаґа. Бараки для засланців були, як видно, давніми спорудами, бо вигляд їх і внутрішнє влаштування свідчили, що не одна сотня тисяч мешканців пройшла крізь них. Триповерхові нари, стіни та обкурені стелі, здавалось, були в постійному рухові, джерелом якого були хмари блошиць та руді щурі, що стаями налітали й облягали новоприбулих завойовників далекої Півночі.

Сонце лягало за обрій, трудовий день лагерників ще продовжувався, бараки пустіли, тільки старенькі, слабосильні «днівальні» тінями вештались поміж нарами. Новоприбулі, склавши свої пожитки на призначені місця, над берегом холодної річки полоскали онучі та змивали з себе втому після далекої дороги. «Гей, акторе, то ти прийшов сюди, за Полярне коло, піском шурувати свого тюремного котьолка?…» Повертаю голову, а за мною стоять, усміхаючись: Володимир Ґжицький і Остап Вишня… Ці два представники Парнасу з харківського будинку письменників «Слово» вже місяць тому прибули за це Полярне коло і кожного дня після праці розшукували по бараках новоприбулих земляків. На березі річки Чиб'ю знайшли й мене і привітали щирим серцем… Влодзьо Ґжицький почастував голівкою часнику, а Остап Вишня, через знайомства на лагерній пошті, взявся повідомити мою дружину про моє благополучне прибуття до Ухт-Печорського концтабору.

Колись у селянській бурсі у Станиславові розгулялась хвороба очей. Усіх нас, хворих, ізолювали. До школи ми не ходили, тільки щоденно парами, тримаючись один одного, відвідували д-ра Яновича, який немилосердно випалював нам хворобу «синім каменем». Коли д-р Янович пророблював цю операцію, я верещав попід усі небеса, а доктор преспокійно кожного разу повторяв одну і ту ж саму фразу:

– Ну, ну, не кричи, не умреш! Людина все витримає! Немає такої муки на світі, щоб її хлоп не витримав!

Цією фразою я пояснив Володимирові Ґжицькому й Остапові Вишні, як я пішки добрів з Усть-Вима до Чиб'ю. Обидва вони, як кваліфіковані терористи, засуджені «через вищу міру», себто розстріл, на десять років, проїхали той шлях на вантажних автах під спецконвоєм. Я, як дрібна рибка, засуджений на три роки, такої чести і привілею не доскочив. Вишня мав на своєму конті атентат на Постишева, а Ґжицький витягнув у слідчого жеребок на Власа Чубаря. Мені ж, як потенціяльному «увістові», припала доля: «в майбутньому бути підручним Ірчана та Дацкова (такою ролею мене обдарували у своїх зізнаннях ці два члени УВО).

На березі річки Чиб'ю цілої ночі нам було б замало; було про що поговорити, було що згадати… та лагерні «оперативники – лягаві» досить переконливо порадили розійтись по бараках.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

2 вересня 1934 р.

2 вересня 1934 р., Харків

Письмо получила. Скучаю. Здоровы. Целую.

Із щоденника Остапа Вишні

3–9 вересня 1934 р.

3.ІХ. Приїзд Іванова. Підготовка. Телеграма од Варі в ящику. Телеграма Ліпоч[ки].

4. IX. Виклик увечері Матвєєвим – переляк!

5. IX. «Палац» (два слова нерозбірливо. – С. Г.). Кисілю наварили. Холодно ночами – і вдень погода хмуриться. Заморозки –