Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Їхні лучники неефективні, – дав свою оцінку Ланнон.

– Їхній лук надто короткий, і вони натягують тятиву до пояса, а не до підборіддя, – погодився з ним Гай. – Вони обмежують дальність і влучність свого пострілу.

Потім вони обмінялися думками, коли побачили, як тренується їхня піхота.

– Їхня піхота легше озброєна й носить не дуже міцні обладунки, мій володарю. У них немає сокирників, і я сумніваюся, що ці нагрудники можуть відвернути стрілу.

– А проте рухаються вони швидко й мають незламний дух – не стався до них так поблажливо, мій Сонячний Пташе.

– Ні, мій володарю, я цього не зроблю.

Слони пробігли відкритою місцевістю, лучники в баштах сипали перед собою дощем стріл. Величезні сірі звірі розтоптали й розчавили ряди солом’яних манекенів, і їхні крики й трубні голоси пролетіли над пагорбами.

– Подивися на їхні пики, – прошепотів Ланнон. – Принц дивиться кудись у неозорість моря.

І то була правда, бо драви сиділи мовчазні й приголомшені, вони не мали власних слонів і не навчилися приручати їх і приборкувати.

Вони розійшлися, й коли Ланнон і Гай озирнулися в долину, то побачили, як армія дравів колоною рухається на схід, сонце виблискує на їхніх шоломах і наконечниках списів.

– Наш східний кордон ще п’ять років перебуватиме в безпеці, – задоволено оголосив Ланнон.

– Або поки принци не змінять своїх поглядів, – уточнив Гай.

– Ні, Сонячний Пташе. Їм доведеться дотримуватися договору – це у їхніх інтересах. Довірся мені, старий друже.

– Так, я тобі довіряю, – сказав Гай.

Повернувшись до Зенґ-Ганнона, вони зібрали легіони й стали готуватися до походу через велику річку, який запланував Ланнон.

Легіон Гая був серед обраних, і він відбув чимало часу зі своїми жерцями-офіцерами. Вони обідали разом із ним у його чудових апартаментах, які призначили йому на обгородженій території храму Ваала. Гай запросив на обід також превелебних жриць Астарти й запропонував їм чудові страви, бо напередодні ходив полювати й міг тепер додати дичину до баранини, курятини та риби, приправлених спеціями, виторгуваними в дравів, тоді як сади Зенґу надали найкращі зі своїх фруктів і вин.

Ланнон прийшов до Гая як почесний гість, і всі були прикрашені квітами та збуджені від вина.

– Превелебна мати, – гукнув через стіл до головної жриці Астарти один із жерців Гая, вродливий молодий шалапут на ім’я Бекмор. – Чи правда, що ви знайшли нову пророчицю серед ваших нових послушниць, яка замінює пані Імілцу, що померла два роки тому від трясучої лихоманки?

Превелебна мати обернула мудрий погляд своїх старих очей на молодого жерця. Вона мала бліду, крихку на вигляд шкіру й гарне пухнасте сиве волосся. Руки в неї були тонкі й також бліді, а долоні з тильного боку змережані синіми венами. Досі вона сиділа, не звертаючи найменшої уваги на гульню.

– Це правда, що одна з послушниць мого храму виявляє мудрість і розум, які перевищують можливості її віку та навчання, правда також, що вона побувала за завісою й виголосила пророцтво, але сестри ще не вирішили, чи варто послати її до верховного жерця для перевірки.

– Отже, ви маєте сумнів, превелебна мати? – наполягав Бекмор.

– Сумнів завжди існує, мій сину, – відповіла жриця таким тоном, ніби докоряла йому за його надмірну цікавість, і молодик сів, збентежений.

– Я нічого про це не чув, – зауважив Гай із цікавістю й легким звинуваченням у тоні.

Ось уже протягом двох років священство не мало оракула, і його пошуки були дуже ретельними. Плата за передбачення та пророцтво складала значну частину храмового прибутку, існували й політичні причини, чому Гай був стривожений тим, що ніяк не вдавалося знайти наступницю Імілци.

– Простіть мені, святий отче. Я мала намір обговорити з вами цю справу приватно.

Верховна жриця говорила конфіденційним тоном, але Ланнон нахилився до Гая і втрутився в дискусію.

– Покличте дівку, – сказав він, говорячи захриплим від вина голосом. Жриця застигла від такого вислову. – Покличте її, нехай вона розважить нас своїми пророцтвами.

– Мій володарю, – почав Гай докірливим тоном, але Ланнон не дозволив йому обурюватись і підвищив голос:

– Покличте дівку-оракула, нехай вона скаже мені, як закінчиться мій похід на північ.

Гай обернувся до пророчиці з вибачливим виразом в очах.

– Цар наказує, – мовив він – і жриця похилила голову, потім обернулася й щось прошепотіла своїй рабині.

Рабиня поквапно покинула залу.

Коли пророчиця прийшла, гучні голоси та сміх стихли, й усі з цікавістю втупилися в неї. Висока дівчина з акуратними зап’ястками й щиколотками. На ній довга зелена сукня храмової послушниці, яка залишала її руки відкритими, а її блискуча й гладенька шкіра тьмяно сяяла у мерехтливому світлі ламп. Волосся, темне й м’яке, хмарою опускалося їй на плечі. Вона носила золотий півмісяць Астарти на своєму опуклому чолі, підвішений на тонкому золотому ланцюжку, а в сережках мала два маленькі сонячні камінчики, що сяяли, наче зорі в небі.

Очі в неї зелені, того кольору, який нагадав Гаєві про басейн Астарти в печері храму в Опеті. Повні губи злегка тремтіли, свідчачи про хвилювання з приводу цього несподіваного виклику, тоді як на щоках видніли червоні плями. Проте поводилася вона спокійно, упевнено контролювала себе і з гідністю підійшла туди, де сидів Гай. Коли вона підійшла, він побачив, що вона зовсім юна.

– Молися за мене, святий отче, – вітала вона його й нахилила голову.

Гай оглянув її зацікавленим поглядом, вражений манерами і гідністю дівчини.

– Привітай свого царя, дитино, – промурмотів він, і дівчина обернулася до Ланнона.

Поки вона промовляла формальне привітання, Гай роздивлявся її далі.

– Як тебе звуть? – запитав він, і дівчина знову обернулася до Гая і втупилася в нього поглядом своїх зелених очей.

– Таніт, – відповіла вона.

Це було стародавнє ім’я богині Астарти, яким її називали ще за часів Карфагена.

– Ти маєш чудове ім’я, – кивнув головою Гай. – Воно завжди мені подобалося.

Дівчина усміхнулася йому. Ця усмішка захопила його зненацька, бо вона була теплою й радісною, як світанок Ваала.

– Ти дуже добрий, святий отче, – сказала вона, усміхнувшись йому, й Гай Бен-Амон закохався.

Він відчув, як у його шлунку утворилася порожнеча, а нутрощі щось засмоктало вниз, і вони ковзали по животу з відчуттям солодкої приємності. Він дивився на Таніт, неспроможний говорити, відчуваючи, як його щоки омиває гаряча кров, розпачливо шукаючи потрібне слово й не знаходячи його.

Ланнон урвав його зачарування, крикнувши рабові:

– Принеси подушку!

І вони посадили Таніт перед царем і верховним жерцем.

– Зроби пророцтво, – скомандував Ланнон і нахилився до неї, важко дихаючи, червоний від випитого вина.

Таніт дивилася на нього спокійним