Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

в баби Гані «не така»! То суха, то липка, то пригоріла, то кривенька. А тому вона бідкалася, встидливо прикривала не­ідеальну паску від людського критичного ока вишитим рушничком, але щоразу, як сідала вдома за стіл з усіма нами їсти, то смакувала паскою та приказувала: «А таки найлучча ця паска, не те шо понасипають ото якихсь тих ізюмів, позаливають тим білком, аж на зубах скрегоче, ні к чорту!» При несподіваній згадці чорта за Великоднім сніданком баба Ганя щиро сахалася, рясно хрестилася, приказувала «свят-свят-свят» і спльовувала через ліве плече. А тоді брала до рук найгострішу, найчервонішу крашанку й незмінно казала: «Ну шо, Борка, бери! Бум цокатися!» — «Борис. Мене, бабо, звати Борис, і так у свідоцтві народження записано, уявляєте? А не Борка!!!» Ми всі традиційно сміялися, а Борис емоційно вкладався у свій монолог: «Я в шкільному журналі так записаний був: Борис Твердохліб. Є таке чоловіче ім’я, Борис називається». І так наш Борис бубнів. А баба Ганя незмінно вицокувала в нього яйце й сиділа в нашому колі рум’яна та кругленька, як та крашанка, щаслива й весела. Злущувала яєчну шкаралупку на невелику купку, солила своє яйце свяченою соличкою, виловлювала паскові крихти послиненим пальцем. І так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.

А на Різдво, о-о-о, на Різво наші традиції розгорталися підготовчими етапами. Сірожа, сопучи у дві дірки, мовчки чистив бабі Гані «селеця». Взяти й купити оселедець шматочками чи філе — не могло бути й мови, бо «то не такий селець!», «не настоя­щий!» Я терла мак макогоном у глиняній макітрі, і боронь боже мені було облизати макогона! Баба Ганя коршуном налітала й волала: «Та ж чоловік буде лисий, як той макогін! Куди дівці облизувати макогона!». Вже тепер, коли мені минуло за сорок, баба Ганя часто штрикає під бік: «Облизуй, облизуй, мо, хоч лисого, га?». Борисова задача незмінна — побачити на небі першу зірку крізь вікно й урочисто всім нам про неї оголосити. Мама з татом у тандемі завжди накривають стола, ставлять макітру з кутею по самому центрі. «Оце нормальна кутя, ріденька собі така, мокренька, мак солодкий, не то шо понакидають ото тих ізюмів, горіхів ­якихсь, ні к чорту! Чи грудками суху понакладають, то де таку кутю хто стане їсти, як вона як камінець, поперек горла й далі не лізе?» — баба Ганя на паску і на кутю мала свій коментар. А далі, ступаючи слід у слід, караваном, ми виносили дванадцять страв. І щоразу, хоч би скільки страв ми придумували, завжди звіряли компаси: а хліб — то вважається за окрему страву? «Наякже! — вигукувала баба Ганя,— хліб — то святе, хліб всьому голова, то, щитай, окрема страва, но». А кислі огірки? «Ну такво, возьми на мищинку огірки, доклади помідорок ше трошка кислих, і то буде така собі окрема страва, такі соління»,— пояснювала баба Ганя розтелепам. А узвар — то страва? То ж напій. «Ну та наякже! Та куди на столі без узвару! То де хто таке бачив? Тії яблука сушимо пів літа, і то нать узвару не зварити на Різдво?» Виносили ж і узвар.

Обов’язковою частиною ішла в нас у родині сварка. Щоразу дуже важко передбачити, хто і з ким і за що сваритиметься, але щорічна доріздвяна катавасія — наша родинна фішка. Як не посварився, то й Ісусик не народився — то вже наш сімейно-­народний фольклор.

Не обійшлося без сварки й цьогоріч. Хата ­знову повнилася людьми. Батьки приїхали аж у суботу зранку, і спершу вони з тіткою Мальвою гомоніли про щось на кухні. Баба Ганя всіляко уникала тітки після вчорашнього, але зате діловито роздавала нам кухонні рознаряди. Варився холодець, пеклося м’ясо і ковбаси, крутилися голубці. Ми з братами вже відпрацьовували кожен свої повинності, аж гай шумів: Серж чистив «селеця», я дубасила мак у макітрі, а Борис, убраний у протигаз, тер хрін.

Спершу посварилися мама й баба Ганя: «Ну хто так крутить голубці?! Шлапаки якісь, а не голубці!» — «Мамо, я сказала вже вам, одійдіть од плити, як кручу, так і поззідаєте!» Потім погиркалися Серж із Борисом, усе почалося з класичного «Ти дурне?», а закінчилося польотом протигаза кудись у куток, шарпанням один одного за барки під гуркіт порожніх баняків, виск баби Гані, мамине «Боря, ну раді бога!», татове «Сергію, ну ти ж старший!»

Ми з Цвітою якраз мовчки позначали галочками пісне, що мало ставитися на стіл до вечері, й скоромне — те, чим мала святкуватися Нова Радість взавтра. І лиш водили очима, стежачи за драмою, що розгорталася на кухні. А тоді тітка Мальва попросила бабу Ганю вийти на пару слів на велику хату, і там, за зачиненими дверима, робилося таке, що мама стала накрапувати бабі Гані рятівні сердечні краплі, але потім плюнула й випила їх сама, просто з плячешки. Тато випив самогонки, бо «в цьому дурдомі можна коні двинути!». Цвіта шепотіла мені упівголоса про те, як несподівано дотисла вчора бабу Ганю своїми запитаннями й змусила її зізнатися про листа, який вона зберігала увесь цей час, і пишалася тим, що якби не вона, то таємниця вмерла б разом із Мироном, а тітчине серце було б навіки розбите.

Висварившись уволю, баба Ганя й тітка Мальва вийшли з кімнати із червоними носами, спокійні й лагідні одна до одної. Ми всі мовчки лупали на них очима, і лиш ковбаса шкварчала в плиті. Стола ми вже накрили, дванадцять пісних страв винесли, Борис традиційно оголосив про першу зірку, тож ми, причесані, вишмаркані, напиті сирою водою, сиділи тихо, склавши руки на колінцях за святковим столом, як одна велика й дружна родина.

— Свят-свят-свят, прости Господи, таку бучу за гонучу знов проти Різдва здійняли, варіяти,— стиха промовила баба Ганя й поправила хустку.

— Ну шо,— сказав тато на правах голови сім’ї,— дай Боже за рік дочекати, дякуємо за те, що всі живі-­здорові, маємо на столі й до стола, нехай згине клятий москаль, перемоги Україні! Христос ся Рождає­ться!

— Славімо Його! — відказували ми всі хором і, причесані, напарфумлені, принаряджені, бралися їсти ложками кутю.

І здається, просто зараз, от щойно, я виписала вам наш, так би мовити, клімакс, наш видовищний кульмінаційний момент, фу-у-у-ух.

• • •

Після Святвечора ми всі вже були вільні займатися, хто чим хотів. Тож тітка Мальва, баба Ганя й батьки сіли згадувати побрехеньки минувшини, а ми, молодьож, зачинилися на великій хаті й стали розроб­ляти план «Маланка».

— Отже, ми маємо козу — одна штука,— під­сумував Борис по-діловому, маркуючи мене в своєму блокноті галочкою як козу.— А ти ким будеш, Цвіта?

— Я буду ельфійкою! — Цвіта відповіла захоплено.— Або Енолою Голмс, жінкою-детективом!

— Ну добрий день! Сказано ж в тобі в писаніях було: «Обряд із переодяганням у тварин і фольклорних персонажів», ельф тут яким боком до українського фольклору, га? — прокоментував