Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Можеш бути, напрімєр, дідом! — реготнув Серж.— Або циганом!

— Ага, вже,— відповіла Цвіта,— ну якщо так, буду Хухою Моховинкою! От!

— Ким-ким? — перепитав Серж.

— Не вдавай, що не знаєш. Тільки невігласи не знають! — авторитетно відповіла Цвіта.— Пухнасте створіннячко, що живе в полі або лісі, маленький лісовий дух.

— Ага, ясно,— кивнув Серж, великий костюмер усіх часів і народів,— і шо у нас тут по костюмах, значить? Десь на горі в баби Гані там шапка моя дитяча кроляча на зав’язочках була, біла така, в ній ше голова як глобус. Ото будеш в ній Хуха натуральна! Настояща, як каже баба Ганя, вихухоль будеш!

І ще раз реготнув з власного дотепу.

Цвіта спопелила його поглядом і саме набрала повітря, аби сказати щось на свій захист, як утрутилася я.

— Дорогий Сірожа,— глянула я на нього критичним оком,— щось не пригадаю, щоб вас хтось уповноважував бути нашим костюмером. Сам собі роль уже вибрав? Чи застовбити за тобою Маланку?

— Е, ні. На Маланку я не підписувався,— буркнув Серж,— скажіть спасібо, шо я взагалі погодився брати участь у цьому цірк дю солєй.

— Спасібо! — вклонилася Цвіта низько до землі, змахнувши рукою.— Спасібо, няньку, шо ви з нами.

Борис пирснув від сміху. І продовжив шукати собі персонажа.

— Я шось не можу нічого для себе знайти! По ходу, мені світить бути отією нензою пелехатою, воно пише, що вбрання можна конструювати з очерету або хутра.

— Там на горі в баби Гані десь мають бути наші старі дитячі шубки бурого кольору. Ото три докупи складеш, на голову натягнеш, і чим не ненза? — надав свою експертну думку Серж.

І тут я могла би розповідати вам про підготовку до Маланки й саме відродження Маланки й водіння кози на селі дуже довго, емоційно й у всіх можливих пристрасних деталях, але мушу дещо скоротитися, бо, як каже баба Ганя «кому воно, оце нужне, хто його буде, оце, читать?!».

Тому скажу лиш одне: після численних «ау, ми шукаємо таланти» в надрах села ми віднайшли:

дяка, який співає басом, але невпопад — 1 штука;

тітку Ярину, тітку Гілєну й бабу Микитиху з двома зубами в роті, які співали в церковному хорі і яких нам найперше порекомендувала головиха Семеновна,— 3 штуки;

кагалу дітей, хлопчиків і дівчаток, різного віку та зросту, яких ми просто називали збірно й у множині «наші діти»,— 9 штук (4 хлопчики і 5 дівчаток);

Павла Музику, якогось Сержевого товариша з дружиною і юною донькою із красивим сопрано,— 3 штуки.

Додайте сюди мене, Бориса, Сержа та Цвіту, вбраних от кутюр із високого баби Ганіного горища, маму й тата в якихось гуньках, бабу Ганю й заморську тітку Мальву в барвистих хустках, то будете мати приблизне уявлення про всю ту забаву, яка нещадно нависала над селом. Ми мали сім днів на генеральні репетиції, а тому добросовісно співали у виділеній нам кімнаті в сільрадихи-головихи. Борис психував, бо не виходило так гарно, як співала «Правиця» чи KAZKA, Серж був скептичний, віднайшов десь у кімнаті дозвілля бубон і сказав, що може регулярно в нього стукати і щоб на цьому дали йому спокій. Окрім співів і генеральних репетицій, ми з тіткою Мальвою ще раз відвідали старе сільське кладовище — шукали могилки її діда та баби, а тоді ще раз навідалися до Мирона, і вже цього разу тітка Мальва стиха плакала й щось приказувала, ніжно гладячи металевий хрест; а ще ми, звичайно, сварилися; Цвіта читала Шерлока Голмса й переглядала фільми про Енолу Голмс, батьки перебирали старі сімейні фотоальбоми, усі разом ми ліпили вареники з картоплею, з капустою і з гречкою та кисломолочним сиром, баби Ганіні фірмові.

У вечір, коли Маланка зійшла на село, а Старий рік почав збирати манатки, ніщо не віщувало аж такої великої радості. Бо російські ракети продовжу­вали входити в повітряний простір України, десь там, в окопах, мерзли наші хлопці, тримаючи й землю, і небо, а у великих і малих містах і селах, де продовжувалося життя, люди накривали столи, сідали біля ялинки й готувалися загадувати одне велике бажання — Великої Перемоги Україні. Перед тим, як рушити циганським табором по хатах, ми всі, за пропозицією Бориса, випили по келишку червоного вина — і навіть дяк зі своїми півчими, бо «червоне то не гріх, червоне то не гріх», а тоді почали наше дійство. Мушу зазначити, що то таки було весело! І вже після четвертої хати й застілля (а в кожній хаті незмінно нас після концерту садовили за стіл!), лунали в нашому репертуарі вже не тільки «Щедрик», «Ой, сивая та й зозуленька», але й гімн України, кілька повстанських пісень, «Ах лента за лентою набої подавай! Вкраїнський повстанче в бою не відступай» і навіть «Подоляночка». Одного разу дяк забувся й хотів, було, затягти в якійсь хаті «Женщіна любімая, самая желанная», але баба Микитиха вгріла йому такого потиличника, що він і вмовк.

Словом, село гуло, коза водилася, а ми щедрували й було нам добре. Щедрували так, наче востаннє у своєму житті! Так голосно, наче хотіли доспіватися аж до неба, щоб і там нас нарешті почули, бо як почують пісню, значить, почують бажання, яке зріло в голові й у серці кожного, хто любив Україну. А тоді прийшов Новий рік, і все, що я пам’ятаю: бамкання годинника, перші акорди славня і сльози, цокання келихів, і бажання, яке, як ми всі знали точно, неодмінно рано чи пізно збудеться.

• • •

Курт Воннегут навчав усякого, хто хотів гарно писати: «Головний герой вашої історії має конче чогось хотіти. Навіть якщо це склянка води!». Я дуже сильно хотіла води. Прокинувшись від неспокійного сну, в якому хороводами ходили кози, цигани й діди, я почувалася так, наче перетворилася на велетенську і страхітливу комаху. Було дуже схоже на те, що я лежала не на своїй людській спині, а на твердому хітиновому панцері, я навіть не намагалася відкинути з себе ковдру, бо в голові літали такі вертольоти, що я боялася ненароком, разом із ковдрою, відкинути з усієї дурі на підлогу й себе. Тож я спершу повільно підняла праву руку й зусиллями волі піднесла її собі перед очі. Оскільки в кімнаті було темно, своєї руки у себе перед носом я категорично не побачила. «Що зі мною сталося?» — подумала я крізь туман. «Менше треба було пити,— відказав мені голос совісті, трохи помовчав, а тоді додав: — Думаєш, тобі двадцять років чи як? І можна без наслідків жлуктити все, що горить?» Я повела головою, обмацуючи кімнату поглядом. Здається, вчора ми пили молоде домашнє виноградне вино, грушеву