Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перехилила. Ковтнула. Заторможений алкоголями мозок різко увімкнувся: ГОРІЛКА!! Випари спирту вийшли ніздрями назовні. Я аж закашлялася, ще раз відплювалася й витерлася долонею. Горло пекло пекельними вогнями. Самогонка. А нехай воно вже туди з тими баби Ганіними застосуваннями тари! Чим холодильник забитий! Де в цій хаті є жива вода?!
Позаду скрипнула підлога. Я озирнулася й примружилася, вглядаючись у темряву. Тітка Мальва.
— Я хочу спалити її,— промовила вона несподівано.
«Бабу Ганю? Стару хату?» — пронеслося в моїй інтоксикованій алкоголем голові.
— Кого? — перепитала я, лупаючи очима. І миттю протверезіла.
— Та косу ж!
• • •
Ми палили тітчину косу надворі, у старому відрі, що скрипіло ручкою. Накидали туди трохи видертих сторінок із томика лєрмонтова, який ми знайшли в прихожій, біля груби. Стояли в піжамах, пухових куртках і якихось старих, роздопканих чунях, які знайшли в баби Гані на веранді. Лєрмонтов горів прекрасно, пекельним синім вогнем із полум’яними язиками. Тіні та бліки танцювали танго на наших із тіткою обличчях.
— Я як листа того прочитала, стало мені легше,— сказала стиха тітка Мальва.
Я мовчала. Бо знала, якщо отак посеред ночі, біля імпровізованого на подвір’ї вогню, літня жінка починає щось говорити про свою найбільшу драму й таємницю, треба мовчати. Мовчати й слухати.
— Ми мали утекти разом,— усміхнулася вона й продовжила: — Юнацький романтизм і максималізм. Думали, поїдемо кудись аж у Карпати й будемо там жити, я стану вчителькою, а він — столяром, бо там під боком завжди є смереки, а з них виходять добрі столи, і лави, і все, що в домі треба. Він мав прийти якраз на Маланку, коли село казилося в перевдяганнях і танцях, убраний у чудернацький костюм, як Борис нині був вбрався,— «пелехата ненза».
Ми стиха засміялися, згадуючи Бориса.
— Але він не прийшов… Я всі очі вигледіла, все чекала й чекала, аж до самого ранку. І наступного дня також. Повірити не могла, що він просто так, ні слова, ані пів слова, мене покинув. Серце моє рвалося навпіл. А потім ми з батьками мали їхати, але я так не хотіла! З багатьох причин. Думала, що помру на місці. Батько тоді суворо сказав, що дає мені 10 хвилин на збори і щоб я негайно вийшла до машини. Я тоді в хаті всі очі виплакала, аж до гикавки. Ну то взяла ножиці, стала в прихожій коло дзеркала, і відпильгучила свою косу аж при самій рипиці.
Я аж скривилася.
— Так, аж на таке наважилася,— побачила тітка мою міміку й зреагувала.— А потім косу віднесла на горище, сховала в дерев’яний ящик із-під баяна. І розхристана й обчикрижена так вийшла до батьків. Може, вхопила б тоді від матері рушником по спиняці, якби не треба було їхати й шофер не чекав. Так ми й поїхали. Я поїхала. А коса моя зосталася… Десь під кришкою того ящика, на горищі, зосталося й пошматоване моє серце… Потім, у вісімдесят третьому, я з чоловіком і сином була, а вже коли їхала сюди знову, через стільки років, сама, то не знала, чи живий ще Мирон, чи вже на тому світі. Але думала, якщо раптом живий, знайду його й просто в очі подивлюся. А не прийшлося. А лист той… мені аж дихати легше стало. Бо знаю тепер, що любив він мене й ніщо не було дарма. І хай навіть на такий короткий час, але я була його Квіткою…
— Мені так шкода,— стиха промовила я.
— Ні про що не шкодуй, Маріє,— промовила тітка.— Живи так, щоб ніколи й ні про що не шкодувати, як ото я. А тепер починаймо наш шабаш! Гори, моя коса, гори ясно. Щоб стала я нарешті вільна від минулого! Гори!
Тітка Мальва вкинула свою косу до вогню, і він стиха затріщав.
— Ну тепер можна й умерти-и-и-и-и-и! — радісно вигукнула тітка у нічне небо, аж сусідські собаки схарапудилися.
— Тільки, прошу вас, не просто зараз і не прямо тут, не біля старого відра зі згорілим лєрмонтовим,— звернулася до тітки Мальви я і додала: —Здається, мені треба випити.
Тітка Мальва розсміялася.
— Води! — швидко додала я.— Бо олії й горілки я вже на сьогодні напилася.
Уже за мить з хати виткнулася голова заспаного Бориса.
— Чо ви орете на все село? А, ой, вибачте, тітко Мальво, я думав, то Цвіта з Манею буянять.
І Борис гучно позіхнув і собі випхався в одній піжамі на мороз.
Через хвилину з веранди почувся голос баби Гані:
— Всі люди, як люди, вночі сплять, а у нас якісь шури-мури в дворі!
Ми засміялися у відповідь.
Баба Ганя вийшла до гурту, вбрана в Боркин нензівський кожух, який він відкопав десь невідь-де, але бабі Гані зараз він личив точно краще.
— Що я проспала? Найцікавіше, звісно ж! — вигулькнула з веранди голова Цвіти.
— Вдягнися, бігом, ше не фатало, шоб дитина заслабла,— миттю зреагувала баба Ганя.
— А шо тут робиться? — визирнула з-за Цвіти голова заспаної мами. А тоді на сходи веранди вийшов заспаний тато.
— Судячи зі старого відра й запаху паленого, ці відьми щойно когось спалили! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чіпай то на свята, Ізмайлова», після закриття браузера.