Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Господибожемій, джійзес крайст і мері зе мазер{3}, я мав виспатися, просто виспатися! — вигріб з веранди на подвір’я сонний Серж.— Але ж ні, цим… прекрасним… оце дорогим моєму серцю людям не спиться! І вони деруть горло посеред ночі просто на темному дворі.

Ми всі знову розсміялися.

— Сірожа, не бубни,— реготнув Борис.

— Від Борки чую! — огризнувся той.— Ти он ширінку застебни, ненза!

Борис мацнув руками штани й тільки потім згадав, що він у піжамі. Нашвидкуруч зліпив із рештків снігу кульку й швиргонув нею в Сержа. Кулька вальнула татові в голову, остаточно приводячи його до тями.

— Боря, ну раді Бога, ну шо ти робиш! — вигукнула мама й узялася витирати татові лоба.

— У цій хаті є десь жива вода? Бо я вже напилася олії з пляшки «Живчика»,— намагалася перекричати усіх я.— Я хочу пити!!

Розпочався повний бедлам, який поступово переростав у конкурс «Хто кого перекричить». Цвіта стояла, склавши руки перед собою, і хитала головою. Тітка Мальва сміялася нестримно. Баба Ганя і собі похихикувала, обдивляючись усіх нас по черзі.

Я стояла, розхристана, дивилася на усіх цих шалених людей, рідних, аж до болю, ні разу не ідеальних, і розуміла, як добре, що ми одне в одного є, як добре, що в нас є наше «тут і зараз».

Бо, як співали колись «Ґринджоли»: «Разом нас багато, нас не подолати». У той галасливий момент на подвір’ї баби Гані ми ще не знали про те, що навесні Борка піде в ЗСУ й ми всі будемо переживати, але й пишатися, а Сірожа страшенно на нього за це злитиметься, психуватиме, що той нічого не сказав, не попередив, переживатиме й не спатиме, строчитиме йому повідомлення «їсти є шо?», «ну шо ти там?», «відпиши!! Не мовчи!! Ау!», аж доки Борис не накаже йому негайно взяти себе в руки й зайнятися справами. І Серж займеться. Окрім своїх тисяча мільйонів онлайн-занять для дітей, він також навчатиме українців, які вимушено виїхали за кордон, рятуючись від війни, німецької та англійської — абсолютно pro bono, як каже Цвіта. До речі, Цвіта оголосить нам усім, що нарешті вирішила, ким хоче стати по закінченню школи: піде вчитися вона не на детективку, а на інженерку, бо «ну треба ж комусь країну відбудовувати після війни». Баба Ганя плестиме сітки в селі, і пектиме пироги, і незмінно чекатиме нас у гості, а тітка Мальва благополучно повернеться до Канади, де одного серпневого дня тихо відійде в засвіти у своєму теплому ліжку. Частину коштів, якими володіла, тітка Мальва залишить у своєму письмовому заповіті «Янголам Азову».

А щодо мене, то я… Ні-ні, не вийду я отак вам просто посеред білого дня заміж, це ж, зрештою, не казка, ну! Я продовжу приганяти хлопцям автівки на фронт, а ще — піду на письменницькі курси, щоб перестати нарешті імітувати всі можливі письменницькі стилі й голоси, а навчитися говорити своїм власним. І саме цим своїм голосом одного дня я розповім історію про те, як сміливо захищали свою землю українці, як дивувався світ, що то за країна в них така, що вони ладні життя за неї віддати, і як остання у світі імперія впаде крахом від української руки та ніко…

Ой, вибачте, я мушу зараз зробити паузу, бо, по-перше, дзвонить телефон, баба Ганя хоче терміново шось сказати своїй Марійці. А по-друге — по-друге, здається, то саме вдалий момент, аби нарешті поставити в цій історії крапку.

Уранці згадав, що в мене не біометричний паспорт. О боже, а що, як наші доколупаються на кордоні? Чому я про це раніше не подумав? Ледь волосся в носі не посивіло від стресу. У шлунку такий нервовий спазм, що довелося помити ноги холодною водою і випити склянку білого напівсолодкого. Допомогло. Хоча ясно, шо прикордонникам насрати на помиті ноги й склянку білого.

Пакую своє барахло плюс п’ять бутербродів із ковбасою. Рюкзак важкий, як свиня. На автовокзалі знаходжу дві двадцятки гривень просто на асфальті. Дивно, шо їх ніхто до мене не знайшов — на моїх очах поруч із грошима пройшли троє людей.

Автобус «Ужгород—Кошіце» й увічливий хлопчик із папкою і бейджиком — Anatolii. Завантажую рюкзак і відвідую WC на вокзалі. Заздрю тітці, яка сидить за віконцем туалету. Ця свята людина взагалі нічим не париться. Біометричний, не біомет­ричний, квитки, кордон і бутерброди. Вона просто прий­має гроші й дає решту. Ніякої суєти. Гроші, запах і дзен — це все, із чим тьотя має справу.

Якщо не пропустять через словацький кордон, спробую через угорський. Якщо знову невдача — повернуся додому. У цьому теж є свої плюси — новий 20ХХ рік відсвяткую зі своїми. Ну не посадять же мене через паспорт. Люди на війні воюють, а я тут прикордонників злякався.

Рушаємо — і за 10 хвилин уже кордон. Якось глючно, шо Словаччина так близько, хоч і знаю це все життя. Так, ніби двері зі спальні вели б у магазин 0–24.

Поруч дівчинка телефоном заспокоює бабусю:

— У нас усе добре. Живі, здорові, їдемо. Не переживай. У нас є листування, фотографії, все є.

Anatolii ще раз просить квиток. Люди з бейджиками люблять перевіряти людей без бейджиків.

Довго вирішував, у якій майці їхати. Вибрав I hate Christmas. Не тільки тому, що не люблю Різдво, а й тому, що сподіваюся: ця провокативна заява принесе щастя в дорозі. І знайдені сорок гривень дають на це надію.

Дівчина диктує комусь номер мобільного своєї бабусі. Якщо запишу, зателефоную їй і скажу, що внучку з другом затримали словацькі прикордонники і їм світить 15 діб за порушення правил прикордонного переходу й заборона в’їзду на п’ять років, бабуся буде готова на все. Потім скажу, якщо сьогодні до 6 вечора заплатити штраф триста євро, то вони зможуть оформити як адміністративне порушення й одразу відпустять. За кілька годин бабуся перерахує мені все до копійки.

І чому спадають на думку такі шахрайські схеми? Не знаю. Ніби й детективів не дивлюся й не читаю. Може, тому, що дорослішав у дев’яності, коли всі вчилися виживати? Ну й схильність до параної — це в нас сімейне. Бо коли твій мозок боїться бути обдуреним і найобаним, він сам