Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Кордон. Стоїмо. Це тупе стадне безправне очікування — не гуманна річ. У тебе тупо немає права дізнатися своє майбутнє — коли ти перетнеш кордон. Який, якщо вдуматися, є абстрактною лінією. У Євросоюзі прибрали кордони за непотрібністю. Колись приберуть і цей, і з точки зору майбутніх поколінь наше тупе стояння в чергах буде сміховинним. Це як зараз ми згадуємо радянські п’ятирічки й в’язницю за спекуляцію.

Anatolii зібрав паспорти й відніс кудись. Зараз усе вирішиться. Або ні.

Болить лікоть від мишки. Сподіваюся, мине, бо з мишкою у мене тепер не буде ніяких справ. Ніколи не думав, що від сидіння за ноутбуком бувають такі проблеми. У дитинстві від телевізора нічо не боліло.

Anatolii роздав усім водичку й варить каву та чай для охочих. Ніколи не розумів, навіщо пити каву в автобусі або потязі. Збадьоритися — щоб що? Щоб у вікно дивитися чи книжку читати? Телефон гортати?

О, до речі, книжка, почитаю. Daily Rituals: How Artists Work. Мейсон Каррі.

Anatolii подарував мені цукерку «Веселий Гулівер». Який приємний хлопець.

Anatolii приніс і роздав паспорти. Невже все? Так, але ні. Відразу ж після роздачі з’явилася красуня-прикордонниця, подивилася фото й забрала паспорти знову. А навіщо їх тоді Толік забирав? Кордон, бля, завжди був загадковим проклятим місцем. І є щось принизливе в тому, коли під час роздачі паспортів усіх називають на прізвище на весь автобус. Де моє право на секретність даних? А я, може, не хочу, щоб моє прізвище знала тітка, яка ходить автобусом і вмовляє всіх узяти в неї хоч пачку цигарок, бо свій ліміт вона перевищила.

Перекур. Навіщо курити біля автобуса, що стоїть? Щоб що? А нічо. Чисто вбивство часу. Але й нерви — досі боюся, шо мене викличуть і суворо запитають:

— А де віза? А як ви їдете до Словаччини, якщо у вас не біометричний паспорт? Словаки ж вас не пустять.

Але не встиг спитати в когось, де тут WC, як водій попросив усіх повернутися в автобус — їдемо.

Anatolii удруге роздає паспорти. Бляха, все? Проїхав? Схоже, так. Ох, прекрасно. Обожнюю, коли параноя розсмоктується.

Горобець сидить на паркані з півметровою травинкою в дзьобі. Це ж, бля, які сталеві нерви треба мати, щоб без рук будувати гніздо із сіна, гівна й сміття. Одним лише дзьобом і лапками. Ще й на висоті. Я би плюнув. Краще вже дупло десь знайти чи підкласти свої яйця якомусь орнітологу під ялинку. Але стоп — хіба горобці в’ють гнізда в грудні? Не знаю. Може, він знайшов класну травинку й ховає на весну? Чи просто збожеволів від стресів важкого життя на кордоні.

Заходить словацька прикордонниця. Некрасива й утомлена. Наша тільки почала кар’єру, зовсім молода. А ця в прикордонному бізнесі вже давно.

Водій показав WC. От сходив би я на нашій території, мої молекули потекли в українську каналізацію. А так потрапили в словацьку. Непередбачувана доля молекул життєдіяльності. Можливо, це найбільш непередбачувана доля у світі. Як то кажуть — you never know.

Залишилося похвилюватися за сигарети. Їх у мене пачок сім. Знайдуть чи ні? Ех, скільки складнощів у дорозі. У дорозі незрозуміло куди і навіщо. Ні, щоб сидіти вдома на жопі. Але вся річ в ній — жопа не хоче тупо сидіти, вона просить пригод на свою голову. Причому жопа в цій справі навіть із мозком сперечається й нерідко перемагає. Тисне гівном і аргументами.

Ну, насправді формально зрозуміло: їду в місто Жиліна читати лекцію про субкультури. Знайомі запросили й навіть заплатять. Ну а якщо доля підкине можливість залишитися там і в новорічну ніч, то відсвяткую там. Ще ніколи не святкував у Словаччині — цікаво подивитися, як це відбувається в них.

Тітка дісталася й до мене. Просить узяти пачку сигарет. Увічливо відмовляю. І почуваюся безсердечним фашистом.

Знову тупе очікування. Коли чекаєш у черзі, там хоч щось відбувається. А тут ти просто сидиш в автобусі й чекаєш незрозуміло чого. Хоча зрозуміло — паспорт. Це черга за паспортами. Вона забрала їх, щоб нам було чого чекати. Гра, у котру нудно грати усім учасникам, але вони все одно грають.

Anatolii знову роздав паспорти. Його вже, мабуть, тошнить від усіх цих фотопортретів і безглуз­дих прізвищ.

Чекаємо на митниці. Я останній у черзі. Мені так спокійніше.

Товста працівниця митниці засовує руки в усі сумки, валізи та рюкзаки. Якби не форма, вона б виглядала чисто як перукарка-манікюрниця з Попрада.

Класичне питання про горілку й сигарети. От є фільм «Кава і сигарети», є книга «Пиво і сигарети». Але чому немає фільму «Горілка і сигарети»? Шановні сценаристи і режисери, ви чим займаєтеся? Фільми про кохання знімаєте? А тим часом уже десятиліттями на десятках прикордонних переходів тисячі людей ставлять запитання й відповідають на тему горілки й сигарет. Глядачів у такого фільму буде багато. Тому що глядачі люблять горілку й сигарети. І фільми про це теж люблять.

Фух, усе минуло. Повезло, це чудо якесь. Завантажуємося назад в автобус і їдемо.

О 9:30 виїхали, об 11:30 пройшли обидва кордони. А ще 80 років тому тут, саме в цьому місці, ніякого кордону не було. І нічо, жили люди.

Прийшли есемески від водафона — 50 гривень за одну хвилину вхідних і вихідних дзвінків. Ну бля, дохєра же ж. Чому їм не вистачає 10–20 гривень за хвилину? Ну дзвонили б люди частіше, а не тільки коли абонент помирає один у лісі чи перед самогубчим стрибком у прірву вирішив попрощатися з родичами.

Читати, спати. Стреси позаду. Хоча стрес ще можна заїсти й бутербродом. Інколи здається, що цивілізація для цього й розвинулася — щоб робити людям стрес і давати їм можливість той стрес заїдати. Цікаво, що сказав би на це Дарвін.

Кошице вже близько. Серпантин. Згадався Lunik. Багато хто бував у Кошице, але не всі чули про район цього міста, де компактно й щільно живуть роми. Він називається Lunik 9. Років чотири тому мене повіз туди