Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Якщо не прикрашати, це, власне, циганське гето. Мікрорайон побудували в 70-х. Він розрахований на проживання 2400 осіб, але 2010 року там було зареєстровано 6600 мешканців, із яких близько третини — це діти. У середньому в одній квартирі живе 14–16 людей.

Там є невелика поліклініка, де лікують ромів і їхніх дітей. Її грабували так багато разів, що всю, від низу до верху, покрили товстими ґратами, аж до самого даху.

Коли я був там, гори сміття доходили до четвертого поверху. Наживо все це дуже вражає, м’яко кажучи.

Після сну хочеться просто втупитися у вікно й ні про що не думати.

Прибули. Усі кудись біжать, але вони дорослі люди й це їхній вибір.

Дорогою з автовокзалу на залізничний бачив бійку п’яних бомжів і випадково зустрівся поглядом з одним з учасників. У нього було класично розбите око й він поманив мене пальцем. Типу — приєднуйся, чувак, ми тобі покажемо, що таке словацьке привокзальне життя. Ага, мене тільки пальцем помани і я побіжу антропологією займатися. Соррі, ковбой, я вивчаю інші, не привокзальні розділи антропології.

Перед касами стоїть високий божевільний у ков­бойському капелюсі й, експресивно жестикулюючи, спілкується з уявним співрозмовником. Wel­come to Кошице.

Я знову в рідному, бля, залі очікування, де був не раз. Wi-fi слабий. Доредагував і надіслав для одеського медіапорталу замовлений текст.

Купив у супермаркеті пиво Argus. У черзі на касу переді мною стояла дуже товста тітка й купувала багато сала.

Поїзд запізнюється. Сотня людей стоїть і дивиться на табло. Тут так заведено. Коли написали, шо платформа № 1, усі ломанулися, як ненормальні.

У купе зі мною — троє тинейджерів із ротами, що не закриваються ні на секунду, ромка з пляшкою коли й жінка з рожево-салатовими нігтями. Голод — не тітка із салом, і в мене не було іншого виходу, крім як з’їсти свої срані бутерброди на очах у всіх. Хоча я, хай би як пафосно це прозвучало, люблю їсти на самоті. Але на мене ніхто не дивився — це давно люди в поїздах читали, говорили, дрімали й дивилися на природу за вікном. У наш час усі див­ляться в телефони.

А гори тут красиві. Востаннє бачив Високі Татри, коли їздили на типу з’їзд творчої молоді в лісові котеджі під містечком Дольни Кубин. Пам’ятаю, робив там футболки, нас годували м’ясом тричі на день і ми збунтувалися. Після цього стали робити вегетаріанські сніданки.

Балакучі тинейджери змінилися іншими балакучими тинейджерами. Якісь вони всі не те, щоб негарні, але якісь напівкрасиві, чи що. Не можу вловити, у чому тут справа. Головна їхня краса — у молодості та свіжості, а от усе інше якесь непропорційне. Чи це мені просто таке купе дісталося?

Вершини Татр укриті хмарами. По всьому горизонту гори й ліси, але не бачив жодної лисої гори з пнями після вирубки. Хоча дерев у Словаччині точно більше в перерахунку на душу населення, ніж в Україні. Але товарняки з лісом таки бачив. Хоча звідки везуть ліс — це питання.

А ще бачив електроопори з гострими штирями, спрямованими вгору, щоб лелеки на них не гніздилися. Як так можна? Лелеки приносять людям дітей, а люди їм за це роблять антигніздові стовпи. Я б на місці лелек перестав людям дітей носити. Нехай самі єбуться.

Коридором пройшла орава школярів. Вони злякалися чогось і кричали на весь вагон «пані вчителька, пані вчителька!!!». Після них з’явилася компанія підлітків із шумним музоном із колоночки. Деякі пасажири просили вимкнути, але ті віджартовувалися й відповідали, що десь там когось побили. Вічна підліткова пригода — бійка. Дивлячись на тин­ейджерів, віриш, що первісні люди жили ­зграями.

А ця книжка Мейсона Каррі — це вобщє. Остаточно переконався, що без алкоголю, кофеїну та інших стимуляторів не було б ні літератури, ні мистецтва, ні музики. Ну не те, щоб зовсім не було, але набагато менше й набагато нуднішої якості. Головну роль у цьому всьому цирку, ясно, грав і грає алкоголь — 66 % великих творців байдуже чого за останні пів тисячі років пили немало, багато або дохуя.

Давно вже помітив, що за звичками людей, атмо­сферою в поїзді й на вокзалі, в магазині й на касах — Угорщина та Словаччина дуже схожі. Хоча недолюб­люють одне одного, як і всі сусіди.

Іде по вагону дредаста дівчина. Демонстративно несе пів пляшки горілки й пів пляшки пепсі. Й активно щось кричить. Вона ще не п’яна, але дрінк у руках дає їй типу право кричати дурниці й бути не такою стриманою, як завжди. Як ті, хто без дрінка. Тобто горілка, показана всім, дає їй право на іншу роль, роль п’яної — і вона цю роль сумлінно виконує. Точно так само вона буде сумлінно виконувати роль офіціантки, якщо на канікулах піде працювати в бар.

Хороший добрий Алекс, обіцяв прийти мене зустріти на вокзал. А я, свиня, нікого на вокзал зустрічати не ходжу. Ні, ну ходив там кілька разів англійців зустрічати, бо вони б узагалі заблукали й зникли безвісти.

От і Жиліна. Погода тут така ж сіра й безсніжна, як в Ужгороді. Алекс зустрів і повіз до себе на машині. У нього великий приємний будинок із садом. Практично ідеальне місце. І мені навіть виділено окрему кімнату.

Говоримо з Алексом словацькою, але інколи він переходить на російську, яку вчив у школі.

— Які плани на сьогодні? — питаю.

— Йдемо в місто, покажу тобі оновлену синагогу, там ми зробили культурний центр, а мої друзі відкрили бар. Потім буде показ фільму, там же. Ну а ввечері будемо сhl’astat’.

Мені подобається це останнє слово. От ніби й не дуже воно мені знайоме, але зразу ж інтуїтивно розумієш, що означає. Хоча не думав, що воно пишеться саме так.

Синагога реально крута. Після війни комуністи зробили тут кінотеатр. А на початку дев’яностих його закрили й будівля занепала. Але активісти роздобули довоєнні фото й відреставрували все максимально наближено до оригіналу. Роботи