Читати книгу - "Марко Вовчок"

письменниця з тілом Олександра Пассека вирушає в Москву. Маршрут був складним і довгим: Париж – Ганновер – Берлін – Ейдкунен – Вільна – Дінабург – Петербург – Москва. Іван Тургенєв випадково зустрівся з Марком Вовчком під час цього сумного переїзду і, бувши неприємно враженим цим вчинком своєї товаришки, писав Етцелю: «…і ось тепер вона, сильна й здорова, приїхала разом з цими останками…». Письменник вважав за краще поховати людину там, де її спіткала смерть. Етцель у листі висловив свої співчуття письменниці й радив повертатися на Батьківщину, щоб працювати в нормальних умовах і виховувати сина вдома.

Олександра Пассека поховали у Москві на початку жовтня 1866 року. Марія Олександрівна вирішила владнати деякі справи в Росії й повернутися в Париж до сина, якого залишила, від’їжджаючи в Ніццу. Перебуваючи в Росії, письменниця зустрілася з далеким родичем (троюрідним братом) Дмитром Івановичем Писаревим (1840—1868), якому розповіла про свій намір переїхати до Росії, – до того необхідно було сплатити всі борги і влаштувати всі справи в Парижі. Мабуть, у цей час Марія Олександрівна зустрічалась і з Опанасом Марковичем. Ніяких даних про це немає, але ж вони не переривали листування, письменниця весь час турбувалася, щоб Богдан відчував батьківську любов і турботу, тому, можливо, перебуваючи на Батьківщині, Марко Вовчок заїхала й до чоловіка.

На початку грудня Марія Олександрівна повернулася в Париж. І першою її справою стало написання великого листа Тетяні Петрівні Пассек, матері Олександра, в якому розповіла про свої стосунки з її покійним сином. Письменниця розповіла про їхнє щасливе життя, сповістила деякі деталі його смерті, написала, що відіслала їй речі Олександра. Жінки не знайшли спільної мови, коли Олександр Вадимович був живий, але спільне горе їх примирило. Через деякий час, на свій день народження, Марко Вовчок одержала листа від Т. Пассек – так почалося їхнє листування.

У Росії

Мабуть, через горе й душевну напругу взимку Марія Олександрівна захворіла, однак рішення повертатися в Росію не змінила. У лютому 1867 року Марко Вовчок з сином Богданом виїхали у Варшаву. Етцель, дізнавшись про це, був задоволений і зауважив: «Ви на шляху, якого я Вам зичив». Хоча в подальших листах видавець, мабуть, підсвідомо сподіваючись на повернення письменниці, час від часу повідомлятиме, де буде перебувати найближчим часом, на випадок, якщо Марко Вовчок вирішить знову поїхати за кордон. Із Варшави письменниця вирушила в Петербург, потім у Москву і знову в Петербург. Незабаром до неї з Варшави приїжджають мати й син. Етцель листується з письменницею, запитує, чи може вона дізнатися, що треба зробити, аби вільно надсилати в Росію свій журнал, цікавиться творчими планами й новими творами Марка Вовчка. Марія Олександрівна писала видавцеві: «Я багато працюю. Я почала твір, який лежить у мене на серці. Це моя вранішня робота, коли тільки одна я прокидаюсь. Потім починаються уроки з сином, диктант, історія, читання. Я це виконую, як можу. Уроки скінчуються, я беруся за свою роботу переписувачки. <…> Потім урок музики з сином. Після цього беру переклад, який мені також не нудно робити. Іноді я сідаю за фортепіано…» Також письменниця уклала угоду з видавцем Іваном Івановичем Папіним про видання зібрання її творів у трьох томах. Мабуть, відчуття якоїсь постійності й осілості з’явилося в Марії Олександрівни, коли вона переїхала у будинок на Невському, у власну квартиру.

На початку осені 1867 року в чернігівській лікарні від сухот помер Опанас Васильович Маркович. Чоловік Марії Олександрівни давно був безнадійно хворий і мріяв перед смертю побачити сина. Про це Марку Вовчку написав знайомий чиновник Федір Лазаревський уже після смерті Опанаса Васильовича. Марія Олександрівна в цей час перебувала в Петербурзі й сама була хвора, не могла поїхати по сина, який ще не знав про смерть батька. Богдан із бабусею приїхали в Петербург тільки у грудні.

У Росії Марко Вовчок продовжувала активну працю: виходить друком перший том її творів, у журналі «Отечественные записки» публікується роман «Живая душа», письменниця друкується в польському часописі «Noviny», сербському журналі «Вила», час від часу з’являються її переклади, виконані на високому професійному рівні.

Дмитро Писарев

Після повернення Марії Олександрівни в Росію міцнішають її зв’язки з Дмитром Івановичем Писаревим. Вони листуються, часто зустрічаються й спілкуються, удвох працюють над перекладом книг англійського природодослідника Чарлза Дарвіна (1803—1882) «Походження видів» і німецького зоолога Альфреда Брема (1829—1884) «Життя тварин». На підготовленому окремим виданням романі «Живая душа» Марко Вовчок написала посвяту: «Дмитру Івановичу Писареву. На знак глибокої поваги. 29 квітня 1868 р.». Дмитро Іванович дуже високо цінував талант Марії Олександрівни. Після першого видання її «Народних оповідань» Писарев, відгукуючись на цю подію, писав, що Марко Вовчок в оповіданні «Горпина» «…щодо грації і ніжності барв… не поступається перед великим англійцем», маючи на увазі, звичайно, Шекспіра.

Улітку 1868 року письменниця з сином і Писаревим виїжджають на кілька днів до Риги, а потім перебираються в Дуббельн, де наймають дачу. Саме там сталася трагедія… На очах Богдана Дмитро Іванович потонув. Приголомшена горем Марія Олександрівна очікувала на дозвіл поховати Писарева в Петербурзі, а в цей час труна з тілом стояла у православній капличці на узбережжі. Варвара Писарева не знала про смерть сина – до неї дійшли тільки чутки про його нібито тяжку хворобу, – і стурбована жінка просила знайомих переслати її листа з проханням розповісти, що сталося, до Марії Олександрівни. А з Петербурга на допомогу Марку Вовчку виїжджають письменник Василь Слєпцов (1836—1878) і видавець Флорентій Павленков (1839—1900). Нарешті, дозвіл на перевезення тіла Д. Писарева був підписаний, і на пароплаві «Ревель» його було відправлено з Риги в Петербург. Супроводжували його Марко Вовчок і Ф. Павленков. Під час цієї сумної подорожі здійнялася страшна буря й забобонні матроси вже збиралися викинути труну за борт. Марії Олександрівні довелося довго прохати, умовляти, благати їх не робити цього, дати можливість рідним і близьким