Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Карусь і ми 📚 - Українською

Читати книгу - "Карусь і ми"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карусь і ми" автора Софія Парфанович. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 69
Перейти на сторінку:
більше ніж можуть вміщати старі вузькі вулиці. Ти знаєш, всі ці міста побудовані сотні літ тому. А є й такі, що їх побудовано тисячі літ тому — ще раніше, ніж Христос ходив по землі. І вулиці там вузькі, бо тоді нікому й не снилися авта.

Стів слухав уважно. В його очах зосередженість і задумливість. Тільки ж я не була впевнена в тому, чи розуміє він різницю між сотнею і тисячею. Та це не було важне.

— А ви мали авто? Певно ні, бо йнакше ви вміли б їздити і не потребували б боятися ні «капа» ані воріт.

— Ти ж умієш їздити, а «капа» боїшся.

Цей аргумент, мабуть, зрозумів мій співрозмовник дуже добре.

— Вел, кожний мусить! Вони дають «тикет» і можуть навіть відібрати «лайсенс».

Погане діло, значить! Напевно в розумінні Стіва поліціянт — великий і потужний чоловік. А втім, у його віці ми теж з пошаною й острахом дивились на такого пана з ґумовою палкою.

— Ні, я не мала авта. Ми щойно збирались купити, і мій чоловік учився до іспиту.

Стів здивувався:

— А це що таке?

— Я тобі скажу: у світі не так легко дістати дозвіл на їзду, як тут. В Европі то ти мусиш знати все, геть чисто все про авто. Отже, кожну його частину, і як вони прилягають одна до одної, і як розібрати віз на частини та знов скласти в одно ціле. І мусиш уміти сам направити авто.

— Чому? — питав з недовір’ям. — Тато знає багато про авто, але, як треба направити, то їде до ґаражу.

— Там такий звичай, і того вимагають, коли мають комусь дати дозвіл. Зрештою, і ґаражів та ще й з досвідченими механіками там немає так на кожному кроці, як тут.

— А ваш чоловік чим їздив до роботи? — зацікавився хлопець.

— Він ходив пішки. То не було далеко. Так, як відсіля до газолінової станції на розі вулиці Ґілберт.

— Так далеко! — аж скрикнув Стів. — Я не ходив би так далеко! Як мій тато має робити закупки на вулиці Мічіґен, то їде автом.

Далі я розказувала йому, які то міста в Европі і чим люди їздять. Я сказала, що до хворих я їздила в таксі, коли було далеко; де зручно, там їхала трамваєм, а до ближчих ішла пішки. Це вже здалось Стівові зовсім неймовірним і неможливим. Таж тут усі лікарі мають такі чудові авта! Але одна річ його зацікавила — моя спеціальність.

— То ви пані, доктор? — питав з недовір’ям.

— Так, я доктор.

— Такий, що дає «шати»?

— Такий.

Помітивши, що Стів наморщив чоло й відсунувся, я швидко додала:

— Не бійсь, тобі я не даватиму ін’єкцій!

— А чому?

Стів, як усі діти, питав багато і на все мусів дістати акуратну відповідь.

— Ну, бо ти мій учитель, і я не хочу, щоб тобі боліло.

Це звучало якось не дуже переконливо, бо Стів запитав:

— А, якби я захворів, то ви також не дасте мені пенісиліни? Мама каже, що це конче треба дати, як у кого болить горло.

Із Стівом не так легко виграти. Але навинувся мені справжній, американський аргумент:

— Ти ж не мій пацієнт! Твій тато й мама мають свого власного доктора і до нього ходять, як хтось із вас хворий.

— Ґалаксі! — сказав Стів. Його увагу привернуло нове темносинє авто.

— Ти розумієшся, як бачу, на автах.

У його очах здивування: невже ви не розумієтесь?

— Кожний мусить.

Став показувати малими забрудженими пальцями:

— То Корвейр, то Шеві, то Тондербирд, то Форд, Валіянт, то Плімут…

Нагло, відвертаючи погляд від вулиці, запитав:

— Чи ви їхали коли автом з коробки від мила?

— Ні, ніколи! Але то хіба авто для ляльок?

— Та ні, то перегонове авто. Еді зробив таке авто, але не з скриньки від мила, а з дощок. Мало справжні ґумові колеса і справжню керму, тільки не мало газу. І ми поїхали до Руж-парку — туди, де Форд і де відбуваються перегони. І він приїхав перший до мети. Сьогодні у змаганнях бере участь мій другий брат Майк.

— О, то вони справжні мотористи! І мені приємно, що ти, їхній брат, став моїм учителем.

— Швидко знову будуть перегони. Скажу татові, щоб вас узяв, як будемо їхати.

Так ми заприязнились із Стівом. Він помагав мені

1 ... 10 11 12 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карусь і ми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карусь і ми"