Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"

— Без Коті я не поїду нікуди.

— Ну от, починається, — зітхнула мама. — А як Котю мама не відпустить?

— Чому б їй не відпустити? — підтримав Женьку тато. — Я сам з ними переговорю. А вдвох їм справді було б веселіше.

— І в дорозі безпечніше, — вставив Женька, — один спить, другий стереже речі.

— Можете спокійно обидва спати, — засміявся тато, — поїзні злодії вже давно дискваліфіковані.

— Отже, поїдеш? — зітхнула мама. Її злість на Женьку випарувалась, як хмарка в літній день. Женьчина мама, Ольга Яківна, не вміла довго сердитись, адже вона народилася в місті, яке двісті п'ятдесят днів на рік залляте сонцем.

— Піду скажу Коті, щоб збирався, — вигукнув Женька, вибігаючи з кімнати.

Він так і сказав, коли прийшов до Коті:

— Ну, збирайся, їдемо!

— Куди? — без особливого ентузіазму запитав Котя, який не дуже був схильний до зміни місць.

— Ідемо до мого рідного дядька Захара досліджувати природу і полювати на ведмедів.

Очі у Коті стали круглі, мов рятувальні кола. Це було щось нове, не схоже на «едісонівські» витівки Женьки. І хоч скільки разів Котю розчаровували Женьчині проекти, до кінця розчаруватися він так і не зміг. Дуже вже багато запалу було в його неспокійному другові.

— На яких ведмедів? — тільки й зміг запитати Котя, бачачи, що Женька не жартує.

— На бурих, звичайно, білі у Волинських лісах не водяться. Мій дядько Захар живе у лісі. Він медик і, крім того, вивчає природу. А на дозвіллі відстрілює ведмедів.

— Як відстрілює?

— Ой, який-бо ж ти нетямущий, це термін такий мисливський.

— І він що ж, не вправляється коли нас кличе? — цілком серйозно запитав Котя.

— Може й не вправляється. Думаєш, там мало роботи? Саму тільки шкуру знімати, скільки замороки! У дядька три рушниці: тулка центрального бою, вінчестер і берданка. Я думаю взяти собі карабін вінчестер, а ти як радиш?

Котя посмикав себе за вухо, посопів, похитав головою:

— Мама не пустить.

Женька аж плечима пересмикнув:

— Звичайно, коли ти їй бовкнеш, що ми їдемо на небезпечне полювання, то вона таки може й не пустити. А коли їй сказати, що ми їдемо збирати суниці і пити парне молоко, то вона не перечитиме. А ще мій тато поговорить з твоїми.

… Словом, Котю мама відпустила.

«Дорогі мої мама, тато і бабуся! Доїхали ми з Женею добре. Я з вікна не висувався, бо вікна у цільно-металевих вагонах не відкриваються. Зустріли нас дядько Захар і тітка Оксана, й одразу ж ми поїхали до них і відразу ж сіли обідати. А ведмедів тут взагалі ніяких немає. Дядько Захар каже, що тут тільки багато їжаків. І я вам, напевно, привезу великого їжака, і він у нас житиме. І він питиме молоко. Дядько Захар каже, що їжаки дуже люблять молоко. Тітка Оксана нагодувала нас вельми смачним борщем з грибами і варениками з печінкою. А трьох рушниць у дядька Захара немає, це все Женька заливав. Грибів тут дуже багато. І ще є дуже багато лісу. Ліс тут великий. Тітка Оксана ще нас частувала киселиком з ожини. Ожини тут дуже багато, бо тут ліс. Женька казав, що ми їдемо на північ, але тут ніяка не північ, бо так само тепло, як і в нас. Тільки у нас навколо міста степ, а тут навколо села все ліс, і ліс, і ліс. І ще тітка Оксана спекла до нашого приїзду пиріжки з повидлом. Повидло у неї дуже смачне, воно з горіхами. У дядька Захара лише один дробовик, і то тітка Оксана каже, що вже не пам'ятає, коли дядько Захар стріляв з нього. А дядько Захар каже, що умілець і без рушниці що захоче, те й вполює. І ще каже дядько Захар, що візьме нас з Женькою з собою в ліс на полювання. Тільки рушниці ми не братимемо. Яке це полювання — я не знаю. Мабуть, підемо з капканами. Але ви за мене не турбуйтеся, бо тут ведмедів немає і вовків теж немає. І ще передайте привіт тьоті Клаві.

Цілую вас усіх

ваш Костянтин».

Котя написав листа, як і обіцяв, першого ж дня по приїзді. Але заадресувати конверта, вкласти туди листа і віднести його на пошту — на це сили волі у Коті не вистачило.

Бо, ще пишучи листа, Котя крізь відчинене вікно бачив, що його товариш уже досліджує навколишню природу.

А Женьчину увагу привернув простенький агрегат, встановлений у тітки Оксани на городі. Женька стояв серед квітучої картоплі, ляскав себе по шиї, намагаючись вбити бодай одну муху, що, наче винищувачі, пікірували на нього, і водночас сушив собі голову: навіщо цей примітивний агрегат.

Пропелер не пропелер, млинок не млинок. Власне, напівпропелер-напівмлинок. Вітрець повіває, а воно собі крутиться на паличці, а воно собі крутиться — аж деренчить.

Коли б у дядька Захара і тітки Оксани були малі діти, Женька вирішив би, що то їхня забавка, але дітей навіть поблизу не було, отже… Отже, в цю мить Женька відчув, що він стоїть на порозі винаходу, але той винахід чужий. Млинок-пропелер, безперечно, мав якесь сільськогосподарське призначення, і Женька, згадавши свою малу обізнаність у «се-ге» питаннях, вирішив розпитати тітку Оксану:

— Тітко Оксано, скажіть мені, будь ласка, а