Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ні! — Принаймні нічого такого, що Гаррієт хотілося б — самий лише тунець.

— А чого б тобі хотілося? Так парить… Чогось важкого їсти не варто, — нерішуче мовила мама.

— Ні, варто! — У Гелі, хай як спекотно бувало, усі сідали й щовечора нормально вечеряли, великими гарячими жирними стравами, від яких кухня вся пріла: ростбіф, лазанья, креветки у фритюрі.

Але мама її не слухала.

— Може, грінку, — радо запропонувала вона, ховаючи морозиво в морозилку.

— Грінку?

— Ну, а що такого?

— Люди не вечеряють грінками! Чому ми не можемо їсти як нормальні люди? — У школі на уроках здоров’я, коли вчителька попросила дітей записати свій раціон за два тижні, Гаррієт сторопіла, побачивши, наскільки поганим здається її раціон, записаний на папері, особливо в ті дні, коли Іда не готувала: фрук­товий лід, чорні оливки, грінки й масло. Тож вона видерла справжній список і ретельно виписала з кулінарної книги, яку її матері подарували на весілля («Тисяча способів потішити свою сім’ю»), педантичний набір збалансованих меню: куряча піката, кабачковий ґратен, салат із зеленню, яблучне компоте.

— Іда несе відповідальність, — відказала мама, несподівано гостро, — за те, щоб ти мала що поїсти. За це я їй і плачу. Якщо вона не може впоратися зі своїми обов’язками, тоді доведеться шукати іншу людину.

— Замовкни! — закричала Гаррієт, нетямлячись від такої несправедливості.

— Твій батько постійно діймає мене через Іду. Каже, що вона мало що робить по дому. Я знаю, Іда тобі подобається, але…

— Вона не винна!

— …якщо вона не виконує своїх обов’язків, тоді доведеться мені з Ідою трохи поговорити, — сказала мама. — Завтра…

Вона поплила геть з бокалом м’ятного морозива. Гаррієт — очманіла й спантеличена від того, куди повернула ця розмова, — впала чолом на стіл.

Згодом вона почула, як на кухню хтось заходить. Гаррієт в’яло підняла голову й побачила у дверях Еллісон.

— Не треба було такого казати, — мовила сестра.

— Відчепися!

У ту ж мить задзвонив телефон. Еллісон узяла слухавку.

— Алло?

Далі її обличчя спорожніло. Вона кинула слухавку, і та повисла на шнурі.

— Це тебе, — виходячи, кинула вона Гаррієт.

Щойно Гаррієт заговорила в слухавку, Гелі засипав її словами:

— Гаррієт? Слухай…

— Можна мені в тебе повечеряти?

— Ні, — після спантеличеного мовчання відповів Гелі. Вечеря в нього закінчилася, але через хвилювання він усе одно нічого не їв. — Слухай, Ессі справді розбушувалася. Побила на кухні якісь склянки й пішла, а мій тато поїхав до неї додому, до дверей вийшов хлопець Ессі, і вони сильно посварилися, а тоді тато сказав Ессі більше не повертатися, її звільнили. Ура-а-а! Та менше з тим, я не тому дзвоню, — шпарко замолотив він, бо Гаррієт уже почала від такого жаху затинатися. — Гаррієт, слухай. У нас мало часу. Той священник зі шрамом просто зараз на площі. Їх там двоє. Я бачив, коли з татом вертався від Ессі, але не знаю, скільки вони ще там будуть. У них там гучномовець є. Мені навіть вдома чути.

Гаррієт відклала слухавку на стільницю й підійшла до задніх дверей. У заплетеному виноградною лозою відлюдді веранди вона й справді почула легке відлуння гучномовця: чиїсь невиразні крики, шипіння й тріск поганенького мікрофона.

Повернувшись до телефона, вона помітила, яке в Гелі нерівне й потайне дихання.

— Можеш вийти? — запитала вона.

— Чекатиму тебе на розі.

Було по сьомій, на вулиці ще не світилося. Гаррієт плюснула в облич­чя водою з крана на кухні й пішла в сарай по велосипед. Вона летіла вниз під’їзною доріжкою, і гравій вилітав з-під шин, аж доки — гуп — переднє колесо вискочило на вулицю, і вона гайнула далі.

Гелі чекав на неї біля рогу свого будинку верхи на велосипеді. Побачивши її здалеку, він і сам рушив. Щосили налягаючи на педалі, невдовзі вона його наздогнала. Вуличні ліхтарі ще не горіли, у повітрі пахнуло обрізками живоплоту, аерозолем від шкідників і жимолостю. Трояндові клумби під тьмяним світлом пломеніли пурпуром, кармазином і «тропікановим» помаранчем106. Вони проминали сонні будинки, шиплячі розприскувачі, дзявкітливого тер’єра, що вискочив і гнався за ними один-два квартали, вимахуючи дрібними ніжками, доки не відстав.

Далі вони різко повернули на Волтголл-стріт. Широкі фронтони ґонтового вікторіанського будинку містера Ліллі летіли на них під кутом сорок п’ять градусів, ніби то якийсь будинок-човен накренився на мілині на зеленому насипі. Гаррієт віддалась імпульсу, що проніс її через поворот, і, пролітаючи за інерцією, легко, на кілька секунд відчула, як поруч, з хмаринок ніжно-­рожевої барви, що величезними наносами спадали із заґратованої веранди, пряно й зникомо буяють пахощі повзучих троянд містера Ліллі, а тоді знову шалено закрутила педалі, виїжджаючи на Мейн: дзеркальна галерея з білими фасадами й колонами під щед­рим світлом, що довгими величними перспективами зводиться до площі, — де в тьмяній лавандовій далині на тлі глибокої синьої ґази небес дибилися благенькі решітки й штахети естради та трельяжу — повний спокій, наче залита контражурним світлом мізансцена в шкільній виставі («Наше місто»), якщо не враховувати двох чоловіків у білих сорочках і темних штанах, які крокували туди-сюди, розмахували руками, кланялися й вигиналися назад, щоб на ходу крикнути, перетинали шлях один одному по центру й розходились на всі чотири кути, формуючи хрест. Усе це вони робили з неабияким ентузіазмом, наче пара ведучих аукціону, з підсиленими ритмічними закликами, що зустрічалися, зіштовхувалися й роздиралися на два окремі голоси — недорікий бас Юджина Ретліффа й високий істеричний контрапункт молодшого чоловіка: закутня гугнявість, гострообщипані «й» та «і»