Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Чудово виконано, мій Сонячний Пташе. А тепер поясни мені свій порядок наступу.

Гай залишив одну когорту охороняти переправу та припаси харчів – купу висушеного м’яса та зерна у шкіряних мішках. Його легіон буде стомлений, голодний, а може, йому ще й доведеться стримувати натиск ворога під час повернення, а якщо все буде, як він запланував, то їм доведеться годувати ще кілька тисяч зайвих ротів.

Потім під прикриттям легкої піхоти та лучників він наказав розпочати марш на варварське місто Кал. Тут дали про себе знати тижні тренувань і тяжких випробувань під час походу від міста Зенґ-Ганнон. Бо, хоч земля була нерівна, пагориста й покрита густим лісом, легіон просувався легко, щільними колонами, долаючи відстань зі швидкістю, яка дорівнювала не менше як п’ять миль на годину. Попереду йшли розвідники, які дбали про те, щоб ніхто не приніс застереження до міста. Кількасот пастухів і мисливців та збирачів їстівного коріння, які зустрілися розвідникам, були обсипані мовчазним дощем стріл або вбиті швидкими й нещадними ударами сокири. Їхні тіла залишилися лежати там, де вони й попадали, біля дороги, й колони війська поминали їх, майже не удостоївши поглядом. Гай бачив, що це були добре сформовані чоловіки й жінки, одягнені в спідниці з тваринних шкур і зі знаками племені на щоках і грудях. Як і в більшості племен, що жили на півночі, вони мали дуже темну шкіру, синяво-чорну. Деякі з них калічили свої зуби, роблячи їх гострими, як в акули, а чоловіки були озброєні дротиками й легкими сокирами з лезами у формі півмісяця.

Легіон зупинився після того, як споночіло, воїни поїли зготовленого холодного м’яса та коржиків, які вони переносили у своїх торбинах, тоді як переносники вина ходили між рядами, наповнюючи чаші.

– Поглянь-но.

Гай доторкнувся до плеча Ланнона й показав на північні пагорби. Небо світилося так, наче місяць сходив із протилежного боку. То був відсвіт від тисяч вогнів, на яких готували їжу.

– Багатий урожай, – кивнув головою Ланнон. – Точно так, як напророкувала відьма.

Гай ніяково здригнувся на згадку про Таніт, але промовчав.

– Її слова стривожили мене, я не спав багато ночей, обмірковуючи їх. – Ланнон витер жирні пальці та губи, перш ніж потягся до чаші з вином. – Вона проповідувала смерть і темряву, і зраду друга.

Він обполоснув собі рот вином і сплюнув на землю, перш ніж почати пити.

Гай помурмотів:

– Вона не проповідувала, величносте, вона відповідала на запитання.

Але Ланнон сказав:

– Я вважаю, що вона – зло.

– Величносте! – слабко запротестував Гай.

– Не дозволяй себе обманути гарненьким личком, Гаю.

– Вона молода, невинна, – почав Гай, але побачив, як Ланнон нахилився до нього, дивлячись гострим поглядом йому в обличчя, й замовк.

– Навіщо тобі потрібна ця відьма, мій Сонячний Пташе?

– Як дівчина, вона не означає для мене нічого. Як вона могла б щось означати, адже вона належить богині?

Гай заперечив своє кохання, а Ланнон відхилився назад і подивився на нього скептичним поглядом.

– Ти мудрий у всьому, мій друже, окрім жінок. Ти мусиш дозволити мені керувати тобою.

– Ти завжди добрий до мене, – промурмотів Гай.

– Тримайся якнайдалі від цієї дівки, Гаю. Дослухайся до поради того, хто тебе любить, вона не дасть тобі нічого, крім смутку.

– Ми відпочивали надто довго. – Гай підвівся на ноги й приладнав ремінець своєї сокири, обкрутивши його навколо зап’ястка. – Час рушати.

Після півночі вони перетнули низьку лінію пагорбів, яка утворювала перший косогір крутого берега річки, й перед ними простяглася широка відкрита низина, крізь яку протікала, звиваючись, річка Кал. Низина була омита місячним світлом, срібляста й голуба, і дим від десятьох тисяч вогнів, на яких готували їжу, стелився, як блідий морський туман над річкою, залягаючи прошарками в тихому нічному повітрі.

Вогні погасли, зменшившись до ледь видимих червоних крапок, якими було поцятковане місто, а хатини здавалися темними й безформними, густо розташовані без плану й системи, широко розкидане скупчення примітивних осель.

– Він назвав цифру в п’ятдесят тисяч – і не дуже помилився.

Гай подивився через низовину з річкою, а Ланнон, який стояв поруч із ним, запитав:

– Що ти робитимеш далі?

– Ти навчив мене, як полювати на дичину, мій царю.

Командири когорт, закутані в плащі, в шоломах і з похмурими виразами облич, підійшли, щоб отримати накази. Гай наказав спрямувати тонкий ланцюг піхотинців і лучників, які їх прикриватимуть, на схід. Протягом дня розвідники захопили близько чотирьох тисяч маленької бродячої чагарникової худоби, яка належала венді.

– Заберіть худобу із собою. Ви пам’ятаєте, до яких хитрощів удався Ганнібал в Італії, вона послужить і нам на великій річці.

Ланнон радісно засміявся й поплескав Гая по плечу, коли той пояснив свій задум.

– Лети для мене, Сонячний Пташе.

– Ричи для мене, Великий Леве, – усміхнувся йому у відповідь Гай, надіваючи й застібаючи свій шолом.

Дотримуючись цілковитої тиші, Гай повів чотири з половиною тисячі своєї важкої піхоти та сокирників і звелів їм залягти у формі півмісяця на краю лісу за містом. Він поспав протягом години й, коли один із центуріонів розбудив його, відчув, що геть замерз і закляк від нічної роси.

– Підіймайтеся, – тихо наказав він, і його наказ передали з уст до уст.

На краю лісу почулося шарудіння – засновигали чорні тіні, коли легіонери відкладали свої сокири, мечі та луки й натомість озброювалися дерев’яними киями, які застосовували, коли брали в полон рабів.

Гай і Ланнон поквапилися до своєї командирської позиції в центрі лінії, скинувши плащі й розминаючи захололі м’язи.

Гай подивився на сонне місто і втягнув у ніздрі запах диму від спаленого дерева, зготовленої їжі та людських екскрементів – великий кислий запах людства, що примусив його поморщитися. У місті панувала тиша, крім гавкання якогось цуценяти і скигління дитини, що ніяк не могла заснути.

Гай лагідно сказав:

– Тепер час.

Ланнон кивнув головою. Гай обернувся й дав наказ центуріону, і той нахилився над горщиком, у якому жевріло полум’я, роздмухав вогонь і підніс його до намоченої у смолі ганчірки, якою було обмотано наконечник сигнальної стріли. Коли полум’я підпалило ганчірку й спалахнуло, він заклав стрілу в лук і випустив її високою параболою в чорне небо. У рядах легіонерів сигнал був повторений, помаранчеве полум’я на короткий час зависло в небі, але тиша панувала досі, й місто не прокинулося.

– У них немає ані вартових, ані пікетів. Нічого, – зневажливо зауважив Ланнон.

– Вони варвари, – лагідно нагадав йому Гай.

– Вони заслуговують на рабство, – сказав Ланнон.

– Вони краще житимуть