Читати книгу - "Сповідь"

я не міг написати такої музики. Він не пропускав жодного уривка без ознак нетерпіння, але під час однієї гучної і мужньої контральтової арії з блискучим акомпанементом не зміг стриматися і заговорив до мене так грубо, що всі обурилися. Він стверджував, що уривок, який він щойно прослухав, належить зрілому майстру, а решта – базгранина невігласа, що не має уявлення про музику. Мій твір і справді був нерівним, написаним не за правилами, місцями він був прекрасний, а місцями нікчемний, яким неминуче повинен бути твір людини, що скоряється лише злетам натхнення, але не спирається на знання. Рамо обізвав мене позбавленим смаку, дрібним і безталанним злодюжкою.

Присутні, і особливо господар будинку, думали інакше. Пан де Рішельє, який у той час часто бачився з паном де Ля Попліньєром і, як відомо, з його дружиною, почув про мій твір і захотів прослухати його цілком, задумавши зіграти мою оперу при дворі, якщо вона йому сподобається. Її було поставлено з великим хором і великим оркестром, коштом короля, у пана Бонваля, інтенданта королівського столу. Франкер диригував. Ефект був вражаючий: герцог не припиняв висловлювати своє захоплення і аплодував, а коли хор закінчив співати в дії «Тассо», устав, підійшов до мене і мовив, потискуючи руку: «Пане Руссо, це чудова гармонія, я ніколи не чув нічого прекраснішого! Я хочу поставити цю оперу у Версалі». Присутня при цьому пані де Ля Попліньєр не промовила ні слова. Рамо, хоча і був запрошений, не захотів прийти.

Наступного дня пані Попліньер прийняла мене за своїм туалетом з великою сухістю і, прагнучи принизити достоїнства моєї опери, сказала, що хоча деякий її оманливий блиск і засліпив спочатку пана де Рішельє, але він уже цілком отямився, і порадила мені не покладати на мою оперу надій. Незабаром приїхав і герцог і звернувся до мене зовсім з іншими словами, наговорив мені багато втішного про мій талант і повторив про бажання поставити мою оперу для короля. «Тільки дія «Тассо» не може бути виконана при дворі, замініть її іншою», – мовив він мені. Почувши ці слова, я зачинився у себе вдома і за три тижні написав нову дію про Гесіода, натхненного музою. Я примудрився вставити в цю дію частину моїх пригод і натякнути на заздрість, якою Рамо пошанував мої таланти. У цій новій дії не було такої сили, як у попередній, але стиль її був витриманіший, а музика така ж благородна і більш підпорядкована правилам композиції. Якби дві інші дії не поступалися першій, вся опера мала б успіх. Але поки я працював над її завершенням, інша справа відвернула мене.

Зима, що настала за битвою під Фонтенуа, була багата на святкування у Версалі, де, між іншим, у театрі Птіт-Екюрі було поставлено й кілька опер. У їх числі була й драма Вольтера «Принцеса Наваррська», музику до якої написав Рамо. Драму змінили і переробили, назвавши її «Святкування в Рамірі». Новий сюжет вимагав деяких змін у колишніх дивертисментах – як у віршах, так і в музиці. Треба було знайти когось, хто зміг би виконати це подвійне завдання. Вольтер був тоді в Лотаринґії, працюючи разом з Рамо над новою оперою «Храм Слави». Оскільки жодному з них неможливо було доручити цю справу, пан де Рішельє подумав про мене і запропонував мені взяти на себе цей клопіт, а для того, щоб я краще зрозумів, що від мене вимагалося, він послав мені вірші і ноти окремо. Перш за все я не хотів без згоди автора змінювати слова і написав йому з цього приводу, як годиться, дуже ввічливого і навіть шанобливого листа. Ось його відповідь:

«15 грудня 1745 року.

Шановний пане, ви сполучаєте в собі два таланти, які досі завжди були роз’єднані. Тільки це одне дає мені підставу, щоб поважати вас і прагнути полюбити. Мені прикро, що ви змушені використати свої таланти на твір, не дуже їх гідний. Кілька місяців тому герцог де Рішельє наказав мені найближчим часом написати невеликий і поганенький начерк кількох порожніх і коротких сцен, які потрібно було пристосувати до дивертисментів, створених зовсім не для них. Я з превеликою точністю скорився, виконавши роботу дуже швидко і дуже погано. Я послав цей жалюгідний начерк герцогові де Рішельє, розраховуючи, що ці сцени не знадобляться або що їх виправлять. На щастя, вони потрапили до ваших рук, і ви тепер їх повноправний господар, я зовсім не думаю нині про це. Не сумніваюся, що ви виправите всі помилки, неминучі в тому разі, коли так швидко робиться простий начерк, і доповните його всім необхідним.

Пам’ятаю, що серед інших недоладностей у цих сценах, що зв’язують дивертисмент, не показано, як принцеса Гренадіна раптом потрапляє з в’язниці в сад чи в палац. Оскільки святкування на її честь влаштовує не чарівник, а іспанський гранд, гадаю, ніщо не повинно відбуватися магічним чином. Прошу вас, любий пане, ще раз перегляньте гарненько це місце, яке я пригадую досить неясно. Подивіться, чи не треба відчинити двері в’язниці і провести нашу принцесу до прекрасного позолоченого палацу, приготованого для неї. Я дуже добре знаю, що все це досить нікчемно і що негідно мислячій істоті перетворювати подібні дурниці на серйозну справу, але через те, що треба постаратися викликати якомога менше незадоволеності, то потрібно вкласти якомога більше розуму навіть у поганий оперний дивертисмент.

Я в усьому покладаюся на вас і на пана Балло і сподіваюся найближчим часом мати за честь віддячити вам і запевнити вас, шановний пане, що я уважатиму за честь, і т. д.».

Не варто дивуватися з надзвичайної ввічливості цього листа в порівнянні з іншими, майже грубими листами, які він писав мені потім. Він вирішив, що я користуюся особливою прихильністю герцога де Рішельє, а всім відома придворна виверткість Вольтера змушувала його бути люб’язним з новою особою до того часу, поки не з’ясується її значення.

Отримавши дозвіл Вольтера і відчуваючи себе вільним від зобов’язань перед Рамо, який шукав тільки нагоди нашкодити мені, я взявся до справи і за два місяці закінчив свою роботу. У віршах я обмежився лише небагатьма переробками. Я намагався тільки не дати слухачам відчути різницю стилів, і я мав сміливість вважати, що мені це вдалося. Робота над музикою була тривалішою і важчою. Крім того, що мені довелося написати багато сполучних уривків і, між іншим, увертюру, весь речитатив виявився надзвичайно важким: доводилося зв’язувати, часто за допомогою небагатьох віршів і дуже швидких модуляцій, симфонічні уривки і