Читати книгу - "Сповідь"

П’єсу в тому вигляді, в який я її привів, прорепетирували у великому театрі Опери. З трьох авторів був я один. Вольтера не було в Парижі, а Рамо не з’явився чи сховався. Слова першого монологу були дуже похмурі, ось їх початок: «Прийди, о смерте, й покінчи з нещастями мого життя». Довелося написати відповідну музику. Та саме на ній пані де Ля Попліньєр і побудувала свою критику, в’їдливо звинувативши мене в тому, що я написав похоронну музику. Герцог справедливо поцікавився, кому належать вірші цього монологу. Я подав йому рукопис, який він сам мені надіслав і який засвідчував, що вірші належать Вольтеру. «У такому разі, – мовив він, – тільки Вольтер і винен». Під час репетиції пані де Ля Попліньєр не схвалювала нічого з того, що було написано мною. Герцог захищав мене. Але все-таки я мав справу з дуже сильним супротивником, і мені дали зрозуміти, що багато місць доведеться переробити, порадившись щодо них з паном Рамо. Пригнічений таким висновком замість очікуваних і, безперечно, заслужених похвал, я повернувся додому із жорстоким смутком у серці. Змучений втомою, пригнічений горем, я захворів і протягом шести тижнів був не в змозі виходити з дому.

Рамо, якому доручили зробити переробки, вказані пані де Ля Попліньєр, прислав до мене по увертюру до моєї великої опери, щоб замінити нею щойно написану. На щастя, я відчув каверзу й відмовився її віддати. Оскільки до спектаклю залишалося всього п’ять чи шість днів, нової увертюри він написати не встиг, і йому довелося залишити мою. Вона була написана в італійській манері, у стилі зовсім новому в ті часи для Франції. Проте вона мала успіх, і я дізнався від пана де Вальмалета, королівського метрдотеля і зятя пана Мюссара, мого родича і друга, що аматори залишилися дуже задоволені моїми творами, а публіка не могла відрізнити їх від музики Рамо. Але пан Рамо з пані де Ля Попліньєр вжили заходів до того, щоб ніхто й не довідався, що я працював над ними. На обкладинках книжечок, що їх зазвичай роздають глядачам, серед авторів зазначався тільки Вольтер. Рамо визнав за краще, щоб його ім’я було зовсім викреслене, тільки б йому не довелося стояти поряд з моїм.

Одужавши, я вирішив одразу ж піти до герцога Рішельє. Але я спізнився; він поїхав у Дюнкерк, де мав керувати посадкою військ, що вирушали до Шотландії. Коли ж він повернувся, я, потураючи своїм лінощам, сказав собі, що вже надто пізно. Відтоді я його більше не бачив. Через лінощі я втратив честь вважатися автором свого твору, не одержав належної за нього винагороди, а мій час, праця, засмучення, хвороба і гроші, яких вони мені коштували, – все пропало марно. І все-таки мені здавалося, що герцог Рішельє почував до мене прихильність і був гарної думки про мої таланти, але моя нещасна доля і пані де Ля Попліньєр завадили здійсненню його добрих намірів.

Я не міг зрозуміти, чому мене ненавидить ця жінка, якій я прагнув сподобатись і коло якої старанно упадав. Гофкур пояснив мені причину. «По-перше, – мовив він, – вона у приязних стосунках з Рамо, вона його незмінна шанувальниця і не стерпить жодних його суперників. Крім того, в її очах ви заплямовані первородним гріхом, якого вона вам ніколи не простить. Гріх цей полягає в тому, що ви – женевець». Далі він розповів мені, що абат Юбер, теж женевець, щирий друг пана де Ля Попліньєра, доклав усіх зусиль, щоб утримати його від одруження з цією жінкою, яку він добре знав. За це вона зненавиділа його невмолимою ненавистю, як і всіх інших женевців. «Хоча її чоловік, – додав він, – має до вас дружні почуття, але, наскільки я знаю його, не розраховуйте на його підтримку. Він закоханий у свою дружину, вона ненавидить вас, вона зла і хитра, а тому ви ніколи нічого не досягнете в цьому будинку». Я взяв його слова до уваги.

Тоді ж Гофкур зробив мені ще одну послугу, якої я дуже потребував. Тільки що помер мій добродійний батько, якому було близько шістдесяти років. Тепер я відчув тягар цієї втрати менше, ніж міг би відчути в інший, не такий тяжкий для мене час. За його життя я не хотів вимагати своєї частини материнського спадку, доходом з якого він користувався, та після його смерті така делікатність стала зайвою. Але відсутність юридичного доказу смерті мого брата була перешкодою, яку Гофкур узявся усунути і справді усунув за сприяння адвоката Лорма. Оскільки я гостро потребував цих невеликих коштів і мав певність, що зможу одержати їх, я чекав остаточних новин з великим нетерпінням. Одного вечора, повернувшись додому, я знайшов лист, у якому мала бути ця новина, і схопив його, тремтячи з нетерплячки так, що аж сам у душі засоромився. «Он як! – мовив я собі з презирством. – Невже Жан-Жак дозволить до такої міри підкорити себе користі й цікавості?» Я поклав лист назад на камін, роздягся і спокійно ліг у ліжко, спав краще, ніж звичайно, і встав уранці досить пізно, не думаючи про лист. Одягаючись, я помітив його, не поспішаючи розкрив його і знайшов у ньому вексель. Я пережив одразу кілька радощів, але можу присягнутися, що найсильнішою була та, що я зумів перемогти себе. Я міг би навести багато подібних випадків зі свого життя, але мені треба поспішати, щоб устигнути про все розповісти. Невелику частину цих грошей я відіслав моїй бідолашній матусі, шкодуючи до сліз про той щасливий час, коли я поклав би все до її ніг. Вона писала мені, і в усіх її листах відчувалося її скрутне становище. Вона надсилала мені безліч рецептів і секретів, які могли, на її думку, збагатити і мене, і її. Усвідомлення своєї вбогості вже стискало їй серце й обмежувало розум. Та невеличка сума, яку я їй надіслав, стала здобиччю шахраїв, що обсідали її. Вона не зуміла нічим скористатися. Тож я вирішив більше не ділитися необхідними мені коштами