Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Весь вечір ми зі Скайлером один до одного не підходимо і всіляко вдаємо, що зайняті спілкуванням з іншими. Начебто виходить.

Принаймні батьки перестають стежити за кожним нашим кроком, а після закінчення вечора нічого нам не пред'являють.

Для перестрахування ми на кілька днів перестаємо ночувати один у одного в кімнатах і демонстративно розходимося кожен по своїй, тож здається, біда минула. Ні мама, ні тато не поводяться підозріло.

Одного з таких вечорів я тихенько пробираюся до кімнати Скайлера нашим звичним шляхом. Скучила жахливо за спільними вечірніми переглядами фільмів і метушні на ліжку, поцілунками, розмовами.

Поки біжу, встигаю замерзнути. На вулиці грудень, а я в одних піжамних штанях та майці.

Смикаю вікно, зачинено. Обхоплюю себе руками та заглядаю всередину. Скайлер валяється на ліжку, гортаючи щось у телефоні. Стукаю у вікно, відриваючи його від мобільного. Погляд до цього байдужих очей спалахує. Він швидко зіскакує з ліжка і впускає мене всередину.

- Боже, ну і холод, - стукаю зубами, тут же пірнаючи в його гарячі обійми.

- Вирішила загартовуватись? - Усміхнувшись, Скайлер обіймає мене і розтирає руками плечі. - Ти чого? Вимушений карантин закінчено?

- Я скучила, - тягнуся до його губ, але Скайлер замість того, щоб поцілувати мене, зриває з ліжка ковдру і накидає її мені на плечі.

Укутує як дитину.

- Захворієш ще, - а потім сідає на ліжко і прямо так у коконі садить мене до себе на коліна. - Я теж сумував.

І нарешті цілує. Мммм, ось воно те, що мене зараз зігріє. І ковдри не потрібно. Але якщо чесно, ось так сидіти на його руках мені дуже подобається. Почуваюся маленькою дівчинкою.

Ми включаємо фільм, завалюємося на ліжко і, зручно вмостившись, обговорюємо сюжет, постійно цілуючись.

Цікаве спостереження – з Роєм мене дратувало відволікатися від фільму на поцілунки та обійми, а зі Скайлером я роблю це сама.

Мені так тепло і добре, що я починаю провалюватись у сон. Не помічаю, як засинаю міцно-міцно. Ймовірно, Скайлер теж…

А на ранок нас будить лютий голос батька:

- Я так і знав.

Крізь сон розліплюю очі, коли тато буквально смикає з ліжка Скайлера.

Мене миттєво страх охоплює.

- Тату, - видихаю, схоплюючись на підлогу і миттю опиняючись поряд зі Скайлером, - тату, це не те.

- Рот закрий, маленька погань.

- Це ваша донька, - обвинувально летить від Скайлера, а я обмираю.

Мене починає трясти, душа в п'яти йде. На порозі, стискаючи губи, стоїть мама, а тато... Господи, я ще ніколи не бачила його таким. Навіть під час сварок із Заком він не виглядав настільки злим.

- А ти не лізь, обірванець, - гаркає він, переводячи погляд на Скайлера, - я тобі дах над головою дав, машину, гроші, а ти з моєю донькою вирішив сплутатися?!

- Тату, - скрикую я, червоніючи, - у нас нічого такого не було!

- Це ще треба перевірити! Виродок. Мало тобі було, правда?

- Патріку, - серйозно вимовляє Скайлер, - я Олівію не чіпав у цьому плані. І я з нею не через це. Я кохаю її.

Що? Різко обертаюся. З легень все повітря виходить. Скайлер кидає на мене швидкий погляд, який майже одразу повертає на тата. Зустрічає хвилю його ненависті та гніву.

- Кохаєш? Тобі сімнадцять!

- Я теж кохаю його, тату!

На обличчі батька відбивається гидливість.

- Та замовчіть уже! Кохають вони. Матір любити треба, Олівія, мене, братів. А не чорт знає когось без роду і копійки за спиною...

- Тату, як тобі не соромно?

Стає дико прикро за Скайлера.

- Соромно? Мені? Це ти з братом своїм у ліжку валяєшся і обіймаєшся так, що мені потім пояснювати всім треба, що ви зведені, і червоніти за вас.

- Зведені, не рідні ж, - вигукую я, відчуваючи, як починаю захлинатися розпачем.

- Це ненадовго, - цідить батько, - я завтра ж поверну тебе в інтернат, поганець.

– Що? - Тепер мені по-справжньому стає погано.

- Не збираюся дивитися, як ти доньку мою своїми руками брудниш.

Обертаюся на Скайлера, але зустрічаю лише непробивну стіну.

- Повертайте, - видає він, спопеляючи батька поглядом. - Тільки якщо думаєте, що після цього я перестану бачитися з Олівією, то помиляєтесь. Без Ваших грошей я проживу - не вперше.

Ні ні ні! Йому не можна до інтернату. Там цей ненормальний Сем із друзями. Не буде там Скайлеру життя. Це ж ніби повернутися побитим собакою. Приниженим, покинутим. Це розіб'є Скайлеру серце. Знаю, що він повернеться туди з високо піднятою головою і навіть робитиме все можливе, щоб не давати себе образити, але ті неадекватні здатні на все. Вони його просто знищать, згноблять.

Біль скручує ребра.

- Я в поліцію на тебе заявлю, - набирає обертів тато. - За розбещення малолітньої!

- Тату, - тупаю ногою, відчуваючи, як земля гойдатися починає, - між нами нічого не було! Немає причин заявляти! Я не дозволю!

- А ти рот закрий! Вирушиш до закритої школи доучуватися, якщо збираєшся й надалі бачитися з цим засранцем.

- Патріку, - заступається мама, заходячи до кімнати, - ти переборщуєш.

- Це ти винна. Була б суворіша, нічого б цього не сталося. Позорище!

- Нічого такого не сталося! Відмовимося від хлопчика, поясниш сенату причину, вони зрозуміють і навіть на твою сторону встануть.

Мама ще щось говорить, але я не чую її. «Відмовимося від хлопчика…» від цих слів мене навпіл згинає. Дивлюся на цих двох і не впізнаю. Хто ці байдужі люди?

Як так можна за Скайлера говорити, що від нього відмовляться? Наче він річ якась, більш непотрібна.

На очі навертаються сльози, кров у венах холоне.

Обертаюся на Скайлера. Він так само непохитний. Тільки очі потьмяніли. Дивиться на мене і непомітно від батьків стискає мої пальці.

- Все нормально буде, - каже тихо, але я знаю, що не буде.

Йому не можна до інтернату!

- Тату, не смій відмовлятися від Скайлера, - прошу крізь сльози. - Я виїду. Поїду до школи, тільки не відмовляйся. Нехай поживе десь, але за документами лишиться з нами.