Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

й не горюю. Для меня люди стали все одинаково низкими, и я не удивляюсь ничему; есть исключение из многих, и их я уважаю. Они тебя любят и помнят да и ко мне относятся по-человечески, а на остальных я не очень обращаю внимание. И ты не думай, и не волнуйся. Пускай в нашем большом мире будут только два существа близкие один одному. И будем мы жить только вдвоем. Целую тебя крепко! Не горюй, авось все будет хорошо и кончится благополучно. А главное только бы вместе, а то никто и ничто нам не страшно, правда?! Дорогуличка моя родная! Не грустите… Целую и люблю, и никогда не забуду тебя и только о тебе и для тебя все у меня в жизни. Целую, целую, каждую минуту с тобой. Дети здоровы, любят и помнят, любящая твоя Варя.

Лист Маслюченко М. М. до Остапа Вишні

29 вересня 1934 р.

Харків 29/ІХ-34 р.

Дорогенький дядя Павлуша!

Як ви живете? Ми дуже зраділи, коли получили ваш лист. Мама послала вам приблизно 4 або 5 листів, а ви получили тільки один лист. Ми гарно провели день народження. Була і у Вячка. Ми з мамою Вячку подарували од Вас книжку – називається «Тайна лесов». Дуже гарна книжка. Мама подарувала книжку «Семафори в пустині», а я подарувала «На крыше мира». Я дуже сумую за Вами. Була у нас жінка Петра Захаровича. Привезла Вам яблучка і мама Вам послала дві посилки з яблуками – одну од Петра Захаровича, а для другої купила сама яблук.

Дядя Павлуша, я учусь гарно. Одержала з російської мови «добре». Ми писали диктуру. І з переказу теж «добре». З географії «добре», з укр[аїнської] мови писали теж диктуру – «добре»; писали з математики контрольну – «добре». За те, що я одержала з математики «добре», мама пригостила мене морозивом добре. Так я з усією силою хватала, бо воно велике, а я їм довго. Ігор все обіцяє написати Вам листа. Сьогодні прийшов із школи, а я сиджу і пишу Вам листа, так він каже, що напише. В школу ми з Ігорем ходимо в 60 ФЗД. Ігор уже в 8 групі. Цілую Вас кріпко. Мура.

Цілую Вас 1 0000000000000 раз.

Із щоденника Остапа Вишні

30 вересня – 1 жовтня 1934 р.

30.(ІХ) Біганина за обідом «вольнонаемным».

Од’їзд Бермана. «Тухта» – Барятинськ[ого], що його викликав Берзин.

1.(X) Одмовлено од Мороза (Соколов) в вільнонайм[анім] обіді.

Приїхав Добринін – з експед[иції].

Кімната – страхи!

Йосип Гірняк

Спомини

вересень – [осінь] 1934 р.

Зустріч із харків'янами розвіяла тяжкі думи, але до ранку не дала заснути… Свідомість того, що ти не один, що в такій компанії легше й чортові в очі заглянути, вселяла якусь туманну надію. Коли б тільки не роз'єднали нас… Що нас тут чекає? В якому фаху доведеться тут свій вік коротати? Правда, Остапові Вишні вже поталанило зачепитися за лагерну газету «Северный горняк», що виходила раз на два тижні та інформувала в'язнів про їхні виробничі досягнення від Котласа до Уралу, від Північного океану до Воркути. Вугіль, нафта, радій, газ гелій, лісозаготівлі, хліборобство на вічно мерзлому ґрунті, скотоводство, цегляна та бетонна промисловість, геологічні розсліди, топо- і картографія, – ось далеко ще не всі ділянки, над якими потіли в'язні багатонаціональної соціялістичної батьківщини. І це ж тільки в одному Ухт-Печорському концтаборі, а всіх їх не пригадати, як і їхніх мешканців не перелічити.

Раненько, ще й північне сонце не вставало, всю нашу компанію, що напередодні прибула з Усть-Вима, вивели на «общие работы». Потойбіч річки йшла розбудова адміністративного центру Ухт-Печлаґа. Дво-триповерхові дерев'яні будинки для вільного населення, школи, їдальні, амбуляторії, електростанція, канцелярії, маґазини, казарми і тюрми… Все це творилось дармовою працею в'язнів і засланців. Таскаючи соснового стовпа, почув я за спиною голос: – Агов! Йосипе Йосиповичу, посторонись! – Це так привітався зі мною Максим Лебідь, незмінний директор Літературного клюбу ім. Блакитного, «Пате журнал» Харкова, джерело всіх новин і спліток із закулісся урядової верхівки; а з ним таскав цілу сосну колишній березілець Кузьма Дехтяренко, режисер-ляборант, супер-формаліст і майстер «перетвореного жесту». – Не падай духом, Йосипе! Ми ще з тобою на Вайґачі-острові поставимо «Гамлета» для білих ведмедів! – Ну й невгомонний чорт! Він і тут уміє шкірити зуби від вуха до вуха… І справді потаскалось колоди легше, відрадніше.

Однак, увечері, у хвості-черзі по баланду, настрій понизився на всі 100 %. Володя Ґжицький уже там мене чекав, щоб попрощатись. Його вже оформили на «етап» до берегів Печори. Письменникові-терористові пригадали його гріхи молодости, його колишні студії агрономічних наук, і тепер наказали у вічній мерзлоті картопельку та капусту вирощувати. Тої ж ночі попрощався я з Володимиром Ґжицьким назавжди. Скоро за автором «Чорного озера» сліди снігом замело і більше наші стежки не перехрестились. Тільки зрідка доходили туманні чутки про його боротьбу з північними морозяними буревіями.

Вересень за Полярним колом входив у свої права, річка взялась льодовим покривалом, морози та сніги зганяли будівників соціялістичного міста у бараки, де ніч і день ішла жорстока боротьба з рудими щурами та хмарами блощиць. Щурі згоряли живцем у жертву північним богам у баракових печах, а блощицями обмальовувалися стіни та стелі у кров'яний колір.

Особиста привабливість та популярність Остапа Вишні приєднували йому прихильників і серед таборового населення. Лагерні старожили, які раніше не стрічали народнього гумориста, тепер запопадливо старались чим тільки могли на кожному кроці облегшити його буття у незвичній обстановці. Українців, як і скрізь по дорозі, тут була домінуюча кількість. Кухарі, маґазинери, діловоди, канцеляристи, санітари, лікарі, геологи, інженери, прораби[18], ба навіть внутрішні охоронці-вартові, – були численно представлені громадянами квітучої України. У них ім'я Остап Вишня викликало усмішку і прихильність. Старий кадровик лагерів, колишній член Центральної Ради, а в Чіб'ю співробітник геологічних досліджень, використав усі свої впливи та зв'язки для того, щоб вирвати Остапа Вишню із загальних бараків, і перевів письменника до домику для «колонізованих». Там примістився Павло Михайлович біля свого добродія поруч, на одних нарах. Праця в редакційній кімнаті в домі колонізованих – це вже рідке щастя і благодать. Нічого й говорити: Остап Вишня об'їхав долю… Однак, він егоїстом не був! Недовго він безучасно приглядався до того, як я героїчно таскав соснові бруси на «соціялістичному будівництві». На третій тиждень мого перебування в Чіб'ю Павло Михайлович зайшов у мій барак і розгорнув цілий стратегічний плян: наказав мені наступного дня зголоситись на санітарному пункті до довголітнього в'язня-лікаря д-ра Журби. Вона вже встигла заопікуватись Остапом Вишнею і щедро обдарувала його аптечною содою, якою він втихомирював болі своєї хронічної «язви» шлунка. Д-р Журба поцікавилась моїм станом здоров'я.

Коли б письменник або маляр забажали змалювати клясичний