Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

образ жінки, представниці аристократичного українського роду, нащадка наших славних князів, гетьманів, отаманів або навіть ідеалістичних народовольців, що добровільно йшла за нареченим чи чоловіком у далекий Сибір, на вічну каторгу, то цей мистець не знайшов би кращої натурниці за лікарку чіб'юського санітарного пункту д-ра Журбу! Дочка поміщика на Чернігівщині, висока на зріст, клясичної краси обличчя, голова увінчана чорною косою, яку, коли б розчесати, то сягнула б землі, легенька просідь на скронях, олімпійська зрівноваженість, яку не підточило десятилітнє поневіряння по таборах ҐУЛаґа, жінка, проходячи біля якої, кожен здіймав шапку. Ноторичні вуркагани і ті не зважувались на будь-яку нечемність до цієї представниці прекрасної статі. Лагерна влада не довго терпіла її на одному місці, благородний її вплив на оточення, як видно, був не дуже бажаний. При кінці 1934 року її не стало і в Чіб'ю.

Д-р Журба, знайшовши в мене «міокардит», передбачала мою незавидну кар'єру на лагерних загальних роботах. Лікарські діягнози не могли мати впливу на характер праці в'язнів, а однак третього дня при розводі мені наказано вийти з рядів колони і зголоситись до начальника клюбу ім. Косолапкіна. Невтомний Остап Вишня так, як колись у столиці України, оббиваючи радянські пороги, влаштовував усім – усе, так і тут не давав спокою землякам, поки мене не втаскали у клюб на роботу «за фахом».

[осінь] 1934 р.

Ухт-Печлаґом командував Яків Мойсеєвич Мороз, колишній начальник ЧК у Баку. Там він разом з бакінським партійцем Косолапкіним постріляли кількох таких, що стояли їм на дорозі, і за це обидва попали в Ухт-Печлаґ. Робітник нафтової промисловости з Баку Косолапкін став правою рукою Мороза в нафтовій продукції у Чіб'ю. Ось іменем цього чекіста-нафтяра названо «культурний осередок» концентраку, який розтягнувся від Котласа до Уралу. Ухт-Печлаґ був окремою великою державою. Вершителем усіх справ, навіть життя і смерти сотні тисяч людей – тут був Яків Мороз.

У клюбі я застав невеличку групу, здебільше вуркаганів, яких завданням було концертами та театральними виставами розважати населення Ухт-Печлаґа. Моїм обов'язком було характеризування… Я мусів тим прислужникам Мельпомени забілити театральними білилами їхні фахові риси. Але тут же виявилось, що мені не довго пощастить обмежуватися тільки цією функцією. Начальник клюбу наказав мені виступити у програмі наступного концерту «коміком-розкажчиком». Це ж був ясний грім на мою голову. До цього ж часу я російською мовою не говорив. Коли довелося зацитувати російського письменника чи критика, то колеґи-актори діставали болі в животі від моєї вимови. А тут тобі маєш – «з корабля просто на баль»… Єдина дошка порятунку – це був одесит Зощенко із його радянським жаргоном. Там плавати було можна, хоч би води було по коліна. І ось, не спитавшись броду, я пустився вплав… Борсаючись у чужій мові, я вхопивсь за дошку порятунку – за театр! Я не розказував, я заграв Зощенківського героя, якому лікар заборонив пити, але з цього нічого не вийшло, бо куди цей пацієнт не попадав, йому всюди підсували, замість безалькогольного питва, заборонену цілющу мікстуру, в якій радянський громадянин шукав блаженного забуття про все і вся!

За кількома першими рядами лагерного начальства вся заля клюбу ім. Косолапкіна сіріла арештантськими бушлатами і махорочним димом. Тисячна маса лісорубів, бурильників, землекопів та допоміжно-адміністративної арештантської братії гула та ревла, реагуючи прихильно на те, що неслось із сцени… Після десяти місяців тюремного сидіння та підконвойних подорожей, опинившись на сцені перед своєрідним глядачем, я, як ніколи досі, відчув і переживав нове, незвичайне акторське тривання… Через сценічну схвильованість пробивалась хвиля магічного контакту із залею і тією незнайомою масою глядачів, яка її заповнила. Я чітко відчував, що це слухачі не ті, до яких я досі мав доступ. Це якийсь новий світ, який тебе розуміє і тобі співчуває, який довго ждав на тебе і ось, дочекавшись, разом з тобою живе і триває. Глядача цього не злить те, що ти так немилосердно калічиш чужу, незвичну мову, навпаки, він вибачає і співчуває твоїм мукам і терзанням, і наче б то підсказує тобі: «Нам не важно, якою мовою ти до нас говориш, ми радіємо, що ти ось тут між нами, на сцені, мов у справжньому театрі, лицедієш і розважаєш нас, таких самих як і ти арештантів».

Закінчивши оповідання про Зощенківського антиалькоголіка я подався в закулісся, але глядачі-лагерники одностайним криком вимагали продовження виступу. Повернувся я на сцену, щоб подякувати їм за увагу та співчуття, але пожадливі слухачі тут же стали вимагати, щоб я українською мовою пригадав їм щобудь із творів Остапа Вишні. Прохання це було таке одностайне і настирливе, що, здавалося, залю заповнили одні українці – читачі творів Остапа Вишні. А зніяковілий, Богу духа винний автор сидів у кутку, під стінкою, він сердега й не думав, що й тут, за Полярним колом, знайде численних шанувальників.

Негадано і неочікувано я попав у зовсім непередбачену ситуацію; я тут же мусів рішитись на крок, який міг спричинити і мені, і авторові доволі неприємні наслідки. Все, що виконувалося на сценах чи естрадах, мусіло мати візу репертуарних установ. Твори письменників, які попадали в тюрми чи заслання, автоматично викреслювались із реєстрів дозволеного для виконання на сцені. Вся програма концерту була затверджена «культурно-воспитательной частью». Додатки не були передбачені. А глядачі не пускають мене зі сцени та кричать: – Давай Остапа Вишню…

І тут блискавкою майнула думка: «Ти вже поза законом, ти арештант, автор також арештант, та вся ж заля глядачів – арештанти, оці перші ряди начальства теж із колишніх арештантів! Це ж окремий світ!.. І цей світ хоче почути гуморески Остапа Вишні!.. Давай, давай!»

І я тут же, як у чаду, став згадувати давно призабутий із свого колишнього естрадного репертуару «Ярмарок» Остапа Вишні. Глядачі, почувши українську мову, зашуміли та заапльодували, мов несамовиті… Чималу хвилину довелось виждати, поки знову дали прийти до слова. Мобілізуючи всі ниточки своєї пам'яті, я болючою напругою став згадувати картину гоголівського цигана, що продавав дядькові крадену, беззубу, сухоребру шкапу. На цей раз акторському перевтіленню в багатющі образи цього майстерного твору Остапа Вишні прийшло на підмогу його слово, його мова, яку, за його ж признанням, він зачерпнув із материних грудей.

Яскраві описи ярмарку на Полтавщині, калейдоскопічні зміни картин і людей, багатство барвистого краму і домашніх тварин, які своїми голосіннями заливали український пейзаж, – все це викликало несподіваний настрій у слухачів… Розголюкана і розшуміла авдиторія знечев'я принишкла, притаїла дихання, замовкла. Мене це збило з пантелику; колись, виконуючи цю картину «ярмарку», я заражувався веселістю глядачів, я чекав такого ж настрою слухачів і цього разу тут у концтабірному театрі… Роздвоюючись, я став уважніше прислухатись до реакції залі. Приглянувшись до облич, я став помічати на них не одну