Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Ну, це мені так хотілося.
Бо коли мама зайшла до кімнати, на обличчі у неї грала та сама усмішка, яка розквітала кожного разу, як я куди-небудь вляпувалася. Так і захотілося за завичкою втягнути голову в плечі.
- Все почула? – підняла вона одну брову.
- Не все, - чесно відповіла. – Його репліки не розібрала, на жаль.
- Ясно, - кивнула мама й опустилася на сидіння поряд зі мною.
І замовкла. Тобто? Вона не збирається мені нічого розповісти?
- Хто він? – вирішила наштовхнути її на розповідь.
- Ніко, ти не подумай! – раптом почала виправдовуватися мама. – Я не забула твого татка, я й досі його кохаю, але… - і замовкла.
Я, мабуть, не згадувала, але мій батько помер, коли мені не виповнилося ще й десяти років. І хоч тоді я ще була мала, але добре пам’ятаю, як він, приходячи додому п’яним, ображав маму. Від пиятики й помер. А от мама намагалася виплекати у моїй голові образ справжнього сім’янина, якого звела у могилу тяжка хвороба. Ну, в чомусь вона мала рацію: алкоголізм і справді хвороба. А ще мама вирощувала міф, що у нас була ідеальна сім’я, в якій всі усіх кохали. І досі кохають. Я чесно вдавала, що вірю у все це, хоч насправді мені було зовсім байдуже.
Не знаю з якої причини, але нових стосунків мама не намагалася заводити, і тепер я починаю підозрювати, що причиною тому всьому була я.
Що ж, час виправляти ситуацію:
- Мамо, якщо ти забула, то коли батько помер, мені було майже десять. Я чудово пам’ятаю і його поведінку, і його ставлення до тебе (справедливості ради варто зазначити, що мене він і справді любив і ніколи не ображав). І чудово розумію, що кохати його було ні за що.
- Ніко…
- Зажди! Невже ти думаєш, що я буду проти, якщо у тебе хтось з’явився?
- А ти не будеш? – з надією спитала найрідніша мені людина.
- Звісно ж ні! Але тільки якщо ти познайомиш нас.
- Добре, я колись…
- Не треба ніякого колись. Сьогодні свято, стіл накритий, чим не привід для того, щоб запросити його в гості?
- Ні, - засперечалася мама. – Так не робиться!
- Ще і як робиться. Він же щойно телефонував, аби напроситися. Ні?
- Мабуть…
- То дзвони й запрошуй його до нас. Або я сама подзвоню! – випалила я і блискавично вихопила телефон у неї з рук. – Так-так, подивимося. Нещодавні виклики… Володимир Миколайович? – пирснула я. – Це він тобі щойно телефонував? За що ти так з ним? На ім’я по батькові! Мов начальника!
- Бо він і є мій начальник! Ану віддай телефон, капосне дівчисько! – мама жартома накинулася на мене і ми декілька хвилин борсалися по дивану, висмикуючи телефон одна в одної.
Допоки той багатостраждальний телефон не озвався чоловічим голосом:
- Алло? Що в тебе там відбувається?
Ми з моєю мамою Аллою на мить завмерли, спіймані на гарячому, а потім я жестами змусила її відповісти. Вона, заїкаючись, мовила в трубку:
- Вибачте, Володимире Миколайовичу!
Трубка приречено зітхнула:
- Вова, скільки можна повторювати? Ми ж не на роботі.
- Так, так, Вова.
- То що в тебе трапилося?
- Телефон ненароком розблокувався у кишені й пішов виклик до тебе.
- А що то за звуки, ніби ти з кимось боролася? У тебе все гаразд? Тобі загрожує небезпека?
Щоки у мами залилися таким густим рум’янцем, що я не змогла стримати смішок.
- Ні-ні, все окей! То ми з Нікою дуріли.
- Впевнена? Щось голос у тебе…
- Та все добре. Точно! Бувай.
І вже хотіла відхилити виклик, та я виявилася меткішою, тому встигла висмикнути телефон з її рук і відскочити на безпечну відстань.
- Володимире Миколайовичу, ви ще тут?
- Так, - сторожко озвалися на тому кінці. – Ніко?
- Так, це я. Рада познайомитися, - затараторила я в трубку. – І хочу побачитися з вами наживо. Чому б вам не купити торт та не приїхати до нас у гості скажімо за годину?
Поки я запрошувала маминого кавалера до нас у гості, мама приречено закрила обличчя руками й так, ніби всі сили вмить покинули її, звалилася на диван.
- Он як? А мама не проти?
- А маму ми питати не будемо, бо дай їй волю, вона відтягуватиме до нових віників, а мені за тиждень повертатися до Харкова.
У трубці почувся гортанний сміх:
- Тут ти маєш рацію. Добре, за годину я буду.
- До зустрічі.
Коли я повернула мамі телефон, вона запитально подивилася на мене:
- Що він сказав?
- Що за годину приїде.
- Ніко-о! – простогнала вона. – Ну навіщо? Він же… Я… Краще б ми до нього…
- Це ж чому?
- Ох, Ніко. Я думала, що якось підготую тебе.
- Та до чого?
- Він не звичайний чоловік. Вова має якісь проблеми з ногами. Тому для ходьби йому потрібна палиця…
- Пф-ф-ф! – розреготалася я. – Я тобі щойно розказувала про команду баскетболістів на візках, з якими провела неймовірну відпустку, ще про те, що закохалася в одного з них, а ти досі вважаєш, що я можу не прийняти чоловіка, який має труднощі з пересуванням?
- На візках? Ти не говорила мені цього…
- Справді? – здивувалася я. Мені здавалося, що я вказала цю інформацію. – Але ж про те що Заремський теж брав участь у змаганнях, я ж тобі розказувала? І про те, що він у кріслі, ти ж знаєш?
- Так, просто якось не зіставила інформацію. То твій Артем?...
- Так, він теж паралізований. Проблеми? – хоч я не хотіла, та тон мій виявився агресивним.
Мама пирхнула:
- Жодних.
- От і добре. То розкажи мені нарешті, що там за Володимир Миколайович.
Як виявилося, це був керівник Центру розвитку дітей, в якому і працювала мама. Спочатку він, перебуваючи на обласних змаганнях, помітив талант моєї мами, потім колеги підказали що вона родом з його містечка, тому він вирішив переманити її до себе, запропонувавши кращі умови. А потім, коли познайомився з нею ближче, почав залицятися. І вперше за дванадцять років після смерті батька мамина стійкість похитнулася. Вони почали зустрічатися. Але робили все це таємно, бо мама боялася, що мені донесуть, а сама чекала, коли я приїду додому, щоб про все мені розповісти.