Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Буваю часто у Вячка. Він тебе вітає і цілує, але дитина залишається дитиною, і уже не так гостро реагує на все, що трапилося, і про маму вже не згадує так боляче, і про тебе досить райдужних перспектив. Ходили на свято дивитися ілюмінацію, але позамерзали, як цуцики. Я почастувала дітвору пирожними, і вони залишилися задоволені, а ходила нас невеличка сімеєчка: я, Муркет, Вячко, Ігор, Галка, баба і Марія Іванівна (Вячкова).

Колись ішла з Марією Іванівною Г[жицькою] до Ванди Адольфівни в наш бувший будинок і зустріла у дворі Лідію Михайлівну Василеву, ну і передала від тебе те, що ти колись написав мені. Вона була страшно здивована, чому ти так ставиш питання, що вони не писали, бо не знають адреси твоєї, а мою загубили, і почала плести всяку белєберду, але я дуже не вистоювала з нею, бо не хотіла мозолити очі у дворі.

Тільки це моментально вплинуло і через три дні Катерина була у Вячка (якраз під Жовтневі свята) і принесла йому дещо з продуктів і 50 крб. грошей. Коли б я була на місці бабки, то не взяла б цього нічого, але та дивиться очевидно трохи інакше. Звичайно, розпитувала про тебе. Що я розповідаю, коли приходжу до Вячка? Ти тільки подумай, яка це нещира людина виявилася… О, я дуже багато передумала за цей час і переконалася, що не тільки не любила вона нас, а обдурювала ввесь час щодо своїх відношень і до нас, і взагалі… Це зовсім не та людина, якою ми собі її уявляли; колись, як зустрінемося, я тобі все, що думаю, розповім. Сказала вона бабі, що надіслала тобі посилку, так що чекай її; тільки я боюся, щоб це не вийшло, як з тими листами, що ти й досі чекаєш на їх з пошти… Бо писати тобі – так адресу загубили, а посилати посилку, то адресу знайшли… Цікаво, де вона її знайшла, бо до Анни Дмитрівни вона теж чомусь не ходить. Ну, та хай їм чорт, тим родичам.

Тепер давай я тобі дещо з іншого розкажу. Чула я, що написав Корнійчук нову п’єсу «Антон Кречет»; прийнята вона до постановки у нас на Україні, зокрема в «Березілі», і в Москві слухав її Немирович-Данченко; читав її сам Корнійчук йому, і бідного хлопця трохи «шлях не трафив», а потім призначив йому зайти до нього через кілька день, бо треба, мовляв, порадитись з комісією, що є у них при МХТі-1. А складається ця комісія, як ти думаєш з кого? – СТАЛІН, Каганович і Єнукідзе… Здорово, правда?! Оце, я розумію, комісія! П’єсу прийнято до постановки в МХТі-1. І комісії вона подобалася. Так що сказав Немирович-Данченко, що, можливо, що свій річний план вони трохи перебудують і ця п’єса піде у них у цьому році наприкінці сезону. У всякому разі після цього Івану Кіндратовичу закрутило в носі, це по-перше, а, по-друге, росте нове покоління в драматургії. А коли спитав Корнійчук у Немировича, чи, може, потрібно що-небудь переробити, то той категорично запротестував і сказав, що таким методом він ніколи не навчиться писати хороші п’єси і не навчиться бачити свої помилки, а от коли вона піде на сцені, тоді він побачить, що і де погано. А ставить буде сам Немирович. От які новини на театральному фоні. Більше поки немає нічого цікавого. Я тобі писала багато листів, де єсть питання, що мене цікавлять, а ти лаєш мене, що не маєш від мене листів. Можливо, тобі вони не доходять? Правда, один лист, що я написала одразу після телеграми про відмовлення мені приїхати, дуже мені зараз не подобається і я нічого не маю проти, коли його тобі не передадуть, але ти, очевидно, вже получив його і знову прийдеться наново переживати важкі хвилини. А мені аж ніяк не хочеться завдавати тобі хоч трошки суму, бо зараз вже пройшли важкі хвилини і зовсім інакше дивлюся я на це все і вже маю надію на швидку зустріч з тобою і на спільне життя. А час летить, і вже половина листопада проходить.

Вітаю тебе з днем твого народження і бажаю, щоб він був щасливіший, як минулого року, і щоб приніс нам спільне життя. Будь здоровий і веселий, і всього, що тільки єсть кращого на світі, то я тобі бажаю і всього, що ти хочеш, щоб здійснилося. Цілуємо тебе всі кріпко; знай, що в цей день я, як і завжди, буду з тобою щохвилини і буду думати про тебе, не перестаючи, і любити тебе…

Анна Дмитрівна вітає з Маком і теж цілують тебе і поздоровляють. Я зараз сиджу у неї уже другий день, бо Мура була вільна від школи три дні, і ми вирішили погуляти ці дні у них, бо, правду кажучи, я в атмосфері тітчиній конаю від тупості, некультурності, брудоти і вічної колотнечі та товкучки… Як мені хочеться швидше виїхати від неї, але мені не хочеться зривати серед року Муру зі школи, а то я моментально перекочувала б у Курськ. Та й боюся, що те барахло, яке, на жаль, попало до неї в оте логово, пропаде безперечно, а я все ж дещо можу реалізувати.

Надумала я скласти твій архів у ящики та написати до Данила Андрійовича і спитати дозволу переслати або одвезти його в Р[омни], бо у тітки все це к чортам розтягнуть, бо вже й при мені починають робити всякі вилазки на розвідки щодо цього. Ну, а виїхати в Курськ – то все це загине. А тут ще у Анни Дмитрівни неприємності, які треба вичекати і з’ясувати, чи зможуть мої речі бути у неї, бо правління подало її на виселення і на 19/ХІ призначено суд. Хоч і все на її боці, та все ж таки страшнувато, бо тільки у неї і можуть хоронитися речі спокійно.

Зима ще й досі до нас не дійшла. Було один час морози вдарили, а зараз знову потепліло і швидше на весну похоже, і мені здається, що я швидко до тебе поїду, а тому чемодана я не розпаковую, і він у мене стоїть наготові ще від того часу, як я збиралася їхати до тебе в жовтні. Хотіла тобі ще чогось послати, хоч цукру, але на пошті вже не приймають посилок у ваші краї. А я боюся, що не дуже забезпечила тебе на зиму, і ще боюся, що тебе обікрадуть, і ти будеш бідувати без їжі. Уявляю, який ти зробився худий і страшний. Ти, моє рідне сонечко, не відмовляй собі і їж, будь ласка, не жалій нічого, – я думаю, що як тільки стане тепло, то я вже зможу приїхати і привезу знову чогось смачненького і почастую тебе. Місто