Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Чому ж, добре пам’ятаю.

Зарандіа розгорнув папку й поклав переді мною п’ять густо списаних аркушів канцелярського формату.

— Це копія його прокламації, графе.

— Цікаво!

— Можна сказати, наштовхує на серйозні роздуми!

Я взявся читати.

Спадовський був чесний інтелігент. Його слабинкою були всілякі модні течії в нашій політичній думці, будь-яка нова політична ідея ще в зародку знаходила в його особі палкого прихильника, і намарне було б вимагати від нього послідовності. Він жив і діяв за принципом: усе добре, що підриває основи самодержавства і сприяє виникненню в Росії нового політичного ладу. Тому він не поминав першої-ліпшої нагоди опублікувати в газеті статтю, яка компрометувала б і ганьбила існуючий лад; він не шкодував красномовства, викриваючи царизм серед своєї широкої клієнтури й численних друзів та знайомих; він надавав по змозі грошову допомогу всяким бунтарським елементам і при цьому не давав законові і караючим відомствам достатніх підстав порушити проти себе справу й притягти до суду — він був чоловік обережний і хитрий. Його виїзд з Тифліса був пов’язаний з тим, що кінець кінцем він нам добре-таки остогид, і, щоб уникнути небажаних ускладнень, скандалу, він вирішив обрати інше місце проживання.

Та це не призвело до зміни його поглядів і способу життя. Його діяльність у Владикавказі була така сама, як і в Тифлісі. Тамтешня поліція й жандармерія зреагували на його появу негайно ж і набагато суворіше, ніж у Тифлісі,— треба сказати, що той край був тоді кублом монархічних настроїв. Видно, там — не довго думаючи — навалилися на Спадовського всім тягарем недавно заснованої служби чуток і досягли своєї мети: поміж монархічно настроєних терських козаків поширилася чутка, буцім Спадовський — німецький шпигун, а в досить вузькому колі вільнодумців подейкували, нібито лікар — агент таємної поліції. Його переселення у Владикавказ пов’язували з якимось судовим процесом, у якому Спадовський нібито відігравав роль провокатора. Із свого боку вважаю за потрібне зауважити, що жодна з пущених версій нічим не була обгрунтована. Так чи так, але Спадовський опинився в лещатах підозри, ненависті й презирства, та це аж ніяк його не збентежило — він заходився вивчати становище, яке створилося навколо нього, і швидко виявив джерело своєї компрометації.

Трохи згодом у цій справі було створено спеціальну комісію. Вона встановила, що терська служба чуток у своїй діяльності не зробила жодного правильного кроку. Починаючи з інструкції про створення служби, що її спустив Сахнов, і кінчаючи організацією самої служби,— все мало виключно дилетантський характер, здійснювалося руками нездарних чиновників і тому тріснуло на першому ступені свого існування. В такій обстановці людині типу Спадовського зовсім не важко було зібрати фактичний матеріал і дошукатися істини.

У прокламації Спадовського, яку Зарандіа поклав переді мною, було описано структуру служби поширення чуток, викладено методику роботи і наведено досить точний список резидентів та агентів. Теоретична частина була підкріплена кількома живими прикладами. Прокламація називалася: «Ось в якій державі ми живемо!» Починалася вона обвинувальним прологом, а закінчувалася революційними гаслами. І наприкінці — звернення до читача: «Чесні люди! Зривайте маску з кривавого обличчя царизму — переписуйте й поширюйте цей документ». Прокламацію було написано в такому стилі, який не давав змоги виявити автора.

— Звідки ви знаєте, що це належить перу Спадовського?

— Сам Спадовський два тижні тому привіз оригінал у Тифліс і залишив його пані Анні Луківні Гіляревич для розповсюдження.

— Пані Анна Гіляревич — викладачка класичної гімназії?

— Цілком правильно, графе, вона — близький друг і однодумець лікаря Спадовського. Їй треба зняти двадцять копій. Потім їх переправлять у Баку й розішлють двадцяти адресатам, заздалегідь передбаченим.

— Хто безпосередньо зніматиме копії?

— Пані Єлизавета Терехова, оригінал зараз у неї. Ми маємо фотознімок оригіналу, висновок експертизи про тотожність почерку, копію списку адрес та інші документи.

— Терехова... Так, так, але зараз не згадаю, навіщо нам потрібна була ця дама? Здається, на її адресу мали доставити шрифт... Я не помиляюся?

— Ні, графе. Пакет, про який ви кажете, мав пройти через руки Анни Гіляревич, але вийшло так, що пакет не попав на підпорядковану нам територію. Цій історії вже чотири роки. З тих пір — я тоді ще не прийняв справ контррозвідки — ми майже не використовували пані Терехової. Зараз мене цікавить приїзд Спадовського... а Терехова, як вам відомо, приятелька Гіляревич...

— Я зрозумів, але мені не зовсім ясно, до чого тут ви. Ця справа не входить у компетенцію вашого відділу.

— Ваша ясновельможність, пані Терехова лишилася при мені, вона сама не захотіла, щоб я передавав її під керівництво іншого чиновника. Та й тепер я не можу цього зробити, бо вона потрібна мені, і вся ця справа лишається за мною.

— Що ви хочете робити?

— Поки що нічого, треба подивитися, як розвиватимуться події, дочекатися нових фактів.

— А не проникне прокламація в громаду?

— До вересня можна чекати спокійно; це термін, призначений Тереховій для розповсюдження прокламацій.

— А як же Спадовський?

— Поки що він лікує свою прогресивну клієнтуру. Терському округу нічого не відомо ні за прокламації, ні за те, що ми дещо маємо.

Отже, фактично справу було почато, і за логікою речей мені треба було звеліти Зарандіа, щоб він відіслав матеріали в Терський округ. Я і мав намір це зробити.

А не зробив.

Що ж мене, кат би його взяв, зупинило? Важко сказати, але свою «пасивність» я пояснюю тепер не залежним від моєї волі процесом, який відбувався тоді в моїй душі: розпадався, переставав діяти стереотип, що давно й міцно вкоренився в моїй свідомості.

Зарандіа пішов, а в мене було таке відчуття, ніби, повернувшись із званого обіду, я раптом виявив, що при мені немає чи то табакерки, чи то пенсне, чи то палиці,— я силкуюся згадати, нишпорю по кутках, по кишенях, а згадати не можу. Щось я хотів спитати в Зарандіа, та так і не спитав... Але що? Я мусив згадати — і справді згадав. Зарандіа сказав про справу Спадовського: «Це наштовхує на серйозні роздуми». Я не здогадався уточнити, що він має на оці при цьому. Трохи згодом, саме завдяки Зарандіа, знову випливло те питання, яке мучило мене, але про це — іншим разом...