Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Тягаю дуб місяців два-три. Нікому й на думку не спадає, що я абраг, платять пристойно, але дуже якось одне з другим не в’яжеться: Бекар Джейранашвілі — і мотика, або Бекар Джейранашвілі — і якийсь там волок для колод! Мені дев’ятнадцяти не було, коли я подався в абраги. Одинадцять років тільки те й знав, що бродити по горах та долинах. Працювати для мене — кара божа. Одвик! Кинути до дідька це трелювання?.. А куди підеш? Аж ось нагода трапилася — я й пішов у Мегрелію. Але спочатку розкажу, що то за нагода.

У тих краях, де я трелював, був маєток князя Амілахварі. Управителем у нього служив якийсь Шалібашвілі, називали його всі Нікого. Подейкували, що злигався, мовляв, він з осетинкою, вдовою грузина. Призначив він їй якось побачення в ростомашвілівських хлівах. І ось тієї ночі лежить Шалібашвілі собі там із своєю коханкою, гріх чинить,— коли це вриваються троє озброєних чоловіків. Шалібашвілі позв’язували руки й ноги і прикрутили до стовпа, а молодицю, його коханку, звалили й перед його очима згвалтували. Той, що був у них за головного, й каже Шалібашвілі: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь!» Повернулися — та тільки їх і бачили!

Ім’я Дати Туташхіа тоді і в малого, і у великого з язика не сходило. Людей хлібом не годуй — дай попащекувати. Почують на гріш, а наплещуть — не розплутаєш. Ну, а мені що робити? Я захожий, звідки мене бог приніс — ніхто не знає, з-під дубових колод носа не витикаю. Що ж мені — розказувати кожному стрічному, що ми з Датою Туташхіа побратими ось уже кілька років і такого він зроду не допускав і не допустить? Та й без цього — яка його муха вкусила, щоб пертися з Мегрелії в Картлі заради пранцюватої шльондри Шалібашвілі?! А якби я і розказав усе це — хто б мене став слухати? Людям пуста брехенька дорожча за всяку правду.

Як не сталося, подумав я, що пора тікати — саме час. Але прикидаю собі і сяк і так, коли б гірше не вийшло. Почнуть дошукуватися — звідки забрів, та куди подався, та чи не з тими він дружками, що з шалібашвілівською молодичкою жирували. На мені й своїх гріхів висить — не злічити. Лишився. Приїхали з Горі й з Хашурі поліцмейстер, слідчі, конвой. Нишпорять, риються. Нас, робітників, по одному тягають, допитують, показують Шалібашвілі та його осетинці — ті чи не ті? Потупцяли, попригощалися собі на втіху — і прощавайте, люди добрі. Одне я запримітив — ніби й шукали вони, а ніби й не шукали. Та про це опісля розкажу.

Помучився я ще тижнів два, розрахувався, пішов у Хашурі, продав коня, сходив у лазню, вдягнув нову черкеску; купив іноходця, чудовий попався, скочив у сідло за тридцять червінців, гайнув через Сурамський хребет і за два тижні був у Самурзакано. А чому в Самурзакано? Треба було мені там знайти Дату. У нас давно домовленість була, через кого один одного шукати, якщо треба буде. Той Датин чоловік був коваль, він знав, що ми побратими, і про нашу домовленість теж знав. Чекав я його п’ять днів. Прийшов Дата. Мені здалося, що він трохи постарів і журба його гнітить, а так — той самий Дата, що й колись був.

— Ходімо зі мною, наші гори й ліси побачиш,— сказав Дата.

Поїхав я з ним, піднялися ми високо. Гарні місця там — дай боже! Знаєш які?.. У Кахетії, скажімо, женеш гарбу, заберешся в Сігнахі, глянеш звідти на Алазанську долину — і таке побачиш, що злість до горла підкотиться і клубком станс. Отаку велику силу мають тамтешні місця, ніби ходять по твоїй душі, топчуть її та ще й примовляють: де вже тобі до нас, дитинко! А ти візьмеш і, щоб з душі тягар той струснути, виматюкаєш своїх волів, одкашляєшся та й заспіваєш так, що груди колесом здіймаються. Он воно як буває! І де тільки той голос візьметься! І пісня привільна виходить, горда... А в Гурії та в Аджарії поглянеш на гори, долини, на море й небо, і думки твої блискавкою сяйнуть, і схочеться тобі стати спритним, прудким, усіх випередити, всіх перемогти. І пісні в них там високодумні, гордовиті. А в Мегрелії та в Самурзакано піднімешся не дуже й високо, на який-небудь пагорочок, і такий у тебе світ у душі, така що всіх прихильність, брате! Хочеться всіх любити, всіх обдарувати, приголубити. Хоч з коня свого злазь, морду його обіймай і проси вибачення, що верхи на ньому сидів та ще й підгонив. І пісню заведеш тиху, душевну, ніби сидиш біля батьківського вогнища. У кожної місцевості своя душа, а все одно всі місця одним дишуть — красою. У Гурії та Аджарії чоловіка, який від закону по лісах ховається, називають піралі, в Мегрелії та Абхазії — абрагом, а по всій іншій Грузії — качагі. Але суть у них та сама: як ти його не назвеш — піралі, абраг, качагі,— з ним його розум, його рука і людська справедливість, а все разом це і є мужність або, як за давніх часів казали,— звитяга. Які місця обрав абраг, така й мужність його. Тому й називаються вони по-різному, а так люди одним іменем їх охрестили. Зрозуміло чи ні говорю — не знаю, тільки одно правда: тому, хто пішов у абраги, в Грузії скрізь добре, але в усій Грузії не знайдеш місць, кращих за ті, що їх мені показав Дата.

Ходили ми днів десять чи тижнів два. Наполювалися, нагулялися. Настав час, і я розказав йому, що сталося з Шалібашвілі. Дата помовчав, подумав, розвів руками — що ти вдієш — і днів два про те ані слова. На третій день ми вбили козулю, я білував її, Дата коло багаття порався, а тоді й каже:

— Далеченько про мене слава гвалтівника розповзлася!

Я знав, що пригода з Шалібашвілі ці два дні з думки в Дати не сходила і до