Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Ходімо, брате Бекар, подивимося на Шалібашвілі.

Цього я, правду кажучи, не чекав, а як отямився, мовив:

— Ну що ж, коли йти, то й ходімо!

Днів два його не було... А я в його землянці одсиджувався. Власне, яка там землянка — то в мене були землянки. А його землянка — що ті панські палати. У всьому — краса, розуміння й хазяйська рука. Сам усе обладнав, у всьому красу навів — хіба він часу не мав?

Повернувся він, ми з ним востаннє переночували там. А вранці рушили в дорогу. Лісами добралися в Імеретію; Імеретію перейшли глухими стежками; у Картлі нас ніхто не знав — простували битим шляхом. У Квішхеті прийшли до Гудадзе, Датиного приятеля, Гриша його звали. Він зустрів нас добре. Ми залишили в нього коней і зброю, взяли коси і в обідню пору подалися в Хашурі. Одягнені ми були, як поденники, але при кожному — наган і по сотні патронів.

Колись було так заведено — якщо побратим скаже: «Мені треба, ходімо зі мною»,— іди й не питай, куди й навіщо тебе ведуть, поки тобі не скажуть. Так було заведено з давніх-давен, тому що побратим побратима кликав на допомогу лише тоді, коли іншого виходу в нього не було. Він вів і першу кулю стрічав сам. Я знав: ми йдемо подивитися на Шалібашвілі. А що там іще лежало на серці в побратима, я не знав і питати теж не питав. Що-що, а це я знав — найбільшу небезпеку Дата візьме на себе, мене побереже. А якщо не підеш, тоді де ж іще шукати рівності в небезпеці і законної частки в ризику?!

— Ти лиш одне, Дато, пам’ятай,— сказав я,— мене не жалій і не прикривай, а то ляже на мене гріх поганого побратимства. Зрозумів мене?

— Гадаю, що велика небезпека нам не загрожує, брате Бекар,— мовив Дата, коли ми пройшли трохи дорогою.— Що кому випаде, те й робитимемо, друже! Давай краще помізкуємо, з чого почати і як далі справу вести.

— А що треба нам? Чого хочемо?

— Чого хочемо — сам бачиш. Роз’яголили про нас плітки, облили брудом і поперекривали всі дороги. Тебе з Кахеті вижили, та й мені не легше — де й ноги моєї не було, і там моїм іменем мерзоту чинять. Таких ділець, як Шалібашвілі, та ще й гірших, не менше сотні налічити можна — і все записано нам на карб! Я знаю, чиїх рук це діло. Влада наша старається, та сама вона не впорається, її діло — наказати, а вже охочих довести цей наказ до кінця — і не злічити. Вони шастають поміж людей, як вовки в овечій шкурі. Хто здатний на зло, що його над тобою і мною чинять, тон на все здатний. У цих прихвоснях — її сила, без них держава не обійдеться. Тому й знахабніли ці тварюки — влада за них, закон до них не підступиться. Щоб задушити це зло ще в зародку — немає у нас з тобою сили. А ось щоб руки йому поодтинати — на це ж бо стачить нас?..

— Стачить!

— Про що я й кажу, що я й роблю. Ти спитай мене, чого йдемо, яка в цьому потреба? А щоб оті довжелезні руки пообламувати, а там побачимо, як воно буде. Тобі полоти доводилося — грядки чи там ниву?

— Ну то й що? Бур’ян же знову виростає!

— Виросте  — знову повиривай!

— Та ти що? Де вже нам самим таку силу-силенну землі здужати?

— Усієї, звісно, не здужаємо, це ти правду кажеш. Але в бур’яну, який виростає на прополотому місці, вже немає тієї сили. Це одне. А друге: почнемо ми з тобою полоти — й інші за нами потягнуться. Справедливість візьме гору, таких, як ми, буде дедалі більше, і коли нас стане легіон, ми рукою й кулею дотягнемося до зла, що гніздиться аж зверху!

— Гаразд, давай думати, з якого боку до цієї справи підступити.

— Тут, у Хашурі, я знаю одного. І злодієм він був, і вуркаганом, і по в’язницях намотався. Одне слово — негідник несосвітенний, але в кожного негідника свій нюх на чужу гидоту — він завжди її знайде й запам’ятає, а скрутно буде — він змусить інших негідників виручити себе. Прізвище того негідника Дастурідзе, а звати Коста. Присилуємо його розказати все, а там видно буде.

— А що за тим Дастурідзе тягнеться?

— Одна його справа пахне коли не каторгою, то десяткою в Олександрівському централі.

— Тоді він не одкрутиться!

Поки йшли до Хашурі, обмізкували, з чого все починати. Той Дастурідзе тримав на залізничній станції ресторан. Першим мав заявитись я. Дата з косами лишився в затінку на лавці, яких було чимало на пристанційній площі. Я обійшов ресторан із задвірків і зазирнув у кухню. Під стіною, що навпроти вікна, куняв кухар. Біля вікна посудниця середнього віку мила посуд у ночвах. На великому столі стояло штук тридцять мисок з чанахі[32], чекали черги в духовку. Мух було стільки, що, мабуть, у Хашурі жодної вже не лишилося — всі сюди позліталися.

Кухар продер був очі, хотів щось сказати й не зміг. Тільки за другим разом видавив із себе:

— Косто, вийди, а то в миски мух понападало.

— Іду! — залунало у відповідь, але з’явився Коста не скоро.

Видно, то й був Дастурідзе,— кому б то ще бути Костою? На вигляд йому було років сорок, і схожий він був на трясогузку. Він прийшов і позаглядав у миски з чанахі.

— Що ти оце наробив?.. Куди оце стільки м’яса понавертав? Ану, давай сюди таз.

Таз уже був у руках у кухаря, його й приносити не треба було. Дастурідзе пройшовся вздовж стола, з кожної миски брав по шматку м’яса, кидав у таз і бурмотів:

— Скільки м’яса викинути! Хто ж це з’їсть стільки м’яса? Занапастити мене хочете? З торбами пустити?.. Навіщо стільки?.. Кому?..

Посудниця витирала тарілки. Кухар стояв, позіхаючи, немов і не чув. Дастурідзе зазирнув у останню миску й знову своєї:

— І навіщо стільки? Справжнісінький шашлик! Постав на лід! Розорити мене хочете?! — Він уже охолов, тільки бурмотів собі під ніс з очевидним вдоволенням, як я помітив.

Дастурідзе