Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Косто, а йди сюди, справа в мене до тебе!

Він підійшов до вікна й оглядів мене з голови до п’ят. Чи, може, я йому не сподобався, чи ще чогось, але він повернувся до мене спиною і при цьому сказав кухареві:

— А хлюпни цьому м’ясного одвару. Та чималенько. І хліба дай!

— Справа у мене до тебе! Що мені твій одвар...— гукнув я йому в спину.

Він обернувся. Дивився-дивився й, нічого не сказавши, пішов.

Я стояв, немов води в рота набрав.

Кухар поставив на лутку повну миску одвару. Пішов приніс іще хліба та ложку.

— Іди попоїж! Отам сядь і попоїж! — Він махнув рукою в той бік, де сидів Дата.

Я вже мало не взяв був миски, але схаменувся, бо заговорила посудниця:

— Господи! Він щодня товкмачить нам, що ми його розорити хочемо. А ти хоч раз візьми та й понакладай того чортового м’яса по стілечки, щоб і витягти вже нічого було...

— Ти краще мовчала б. Пробував я... Торік... Тебе тут не було, не знаєш...

— То й що?

— Що? Ще більше розізлився.

— І ти докинув?

— А що мені було робити?

— Ну, а він?

— Він докинуте знову витяг...— Раптом кухар помітив, що я ще не пішов.— Іди собі, їж, тільки дивися, щоб у миски ноги не виросли, а то недостачу мисок теж на мене чіпляють. Він, бачиш,— мовив кухар уже до жінки,— любить від усього хоч шматочок одірвати, щоб менше лишалося. Це якийсь жах.

— І навіщо він уриває...

— Та годі тобі, помовч! Нічого ти не розумієш.

Кухар пішов. А я стояв і думав. Так ось він який, цей Дастурідзе. З якого ж боку до нього під’їхати? Я міркував і не міг нічого придумати. А він, господи милосердний, раптом входить і прямо до вікна. Подивився на миску, ложку, на хліб, потім уп’явся очима в мене...

Зволікати більше не можна було, і я сказав йому:

— Жучок мене прислав. Діло є!

У Дастурідзе ледь смикнулася брова, і таке здивування розіллялося по обличчю, що я аж засумнівався, чи й справді цей чоловік Дастурідзе, а якщо й Дастурідзе, то чи знає ж він про те діло.

— Що?.. Хто?

— Жучок!

— Не знаю я такого... Знати його не знаю... Не знаю такого! — залепетав він сердито й неголосно.

— Кажеш, не знаєш?!

— Не знаю й знати не хочу!..— сказав Коста, тільки тихіше й лютіше, а потім гукнув кухареві:— Гей, Коло, забери посуд звідси!.. Одвару йому, багато чого захотів!..

Я засміявся й сказав:

— Як хочеш, та тільки й Жучок тебе добре знає, і Яків сурамський вітання тобі переказував!

— Не знаю... Нікого з них не знаю!..— тепер уже прошепотів уривчасто Дастурідзе, не зводячи з мене очей, і довгенько прислухався. Раптом він схопив ложку, зачерпнув одвару й закричав кухареві: — Ти що, Коло, солі шкодуєш? Якої пріснятини палив, ану, давай солі!

— Та де ж це видано, щоб одвар солити! Солі, каже, мало! — сміявсь я.— Забирай свою бурду, і нехай твій Кола посолить її густіше і їсть на здоров’я!.. А сам іди сюди, брунько цапина, сказано тобі, діло є!

Довго він приглядався, сучий син, дуже довго.

— Іду,— миркнув він, ледве повертаючи язиком, і пішов до дверей.

Біля ресторану було багато дерев і лавок. Поки Дастурідзе приплентавсь, я влаштувався на одній з них. Він сів поруч мене, і я ще рота не встиг розтулити, як він заторохтів:

— Чого тобі треба? Чого причепився?.. Де взявся? Прилип, як до маленького... Думаєш, на дурня натрапив? Наплів чортзна-чого... З якимсь чортом лисим переплутав, а тепер лізе й лізе, чи ти бач...

Хіба переслухаєш? Пішов і пішов — одне й те саме. Говорив швидко, не переводячи духу, слова плутаються, слина бризкає. А в очах і сліду хвилювання немає... Відчуваю, промацує він мене, виходу шукає, а тарабарщина ця так, про людське око: він уже геть заплутався, плів бозна-що, слів не розбереш. Ось тоді й підійшов до нас Дата, тихо-мирно, на плечі дві коси.

— Добридень тобі, Косто!.. — Дастурідзе немов язика проковтнув.— Давненько ми, брате, з тобою не бачилися... Років, мабуть, чотири, не менше, га?

Дата поставив коси на землю, сперся на них і спокійно розглядав Дастурідзе.

Щоб людину отак шибонуло, я зроду не бачив ні раніше, ні згодом — на хресті та євангелії можу заприсягтися!.. Слухав-слухав Дастурідзе Дату та й каже?

— Еге-е, та це ж Дата!

— Атож, Дата!

Він переводив очі з мене на Дату, з Дати на мене — мізкував, чи разом ми прийшли, а чи кожен сам по собі. Зметикував, видно, що про Жучка Дата не міг знати. А звідки я знаю, теж не міг уторопати. Бачив він мене вперше. Посмирнів наш господар, принишк, і сяк І так прикидав собі, звідки вся ота історія з Жучком могла нам до рук потрапити. Став він на наші коси роздивлятися, жало пучкою поторкав — чи то час хотів виграти, а чи ждав іще чогось.

— Не слухає він мене,— сказав я Даті.— Думає, я за себе стараюся. А моє діло маленьке. Моє діло мірошницьке: підкрутив та й сів. Мені й м’ясо в одварі не потрібне було, я його й не їв, а що вже за одвар був, хвала господові! Просили мене слово переказати. Як слухатиме — гаразд, а як ні — бувай здоровий, а тобі — дай боже доброї косовиці. Скажи йому, а то розсерджуся й піду, куди ноги понесуть!

— То як же йому бути, Косто? — спитав Дата.— Говорити чи йти?

Дастурідзе мовчав і вже не розглядав нас, а сидів, устромивши очі в землю, й думав.

— Ну, коли так, говори! — сказав мені Дата.

— Вони з Жучком — є такий злодій ростовський — у Росії багатий монастир обікрали. Ти кажеш, востаннє років чотири його бачив? Отоді й звело їх діло. На їхній слід натрапили одразу, і вони — прямісінько в Грузію. Самого золота приперли одинадцять фунтів — з ікон золото поздирали, оздоби всілякі, ланцюжки та ще шістнадцять діамантів. Один — завбільшки як камінчик сливовий, два — як абрикосовий, тринадцять — як вишневий. Дрібніших не було. А ще набрали срібла, свічників та ще бог знає скільки