Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

всього, не перелічити... Поділили вони все порівну й прийшли в Хашурі. Жучка Коста залишив тут, а сам подався в Сурамі, був там у нього покупець. Вернувся й каже: покупець дає кожному за все по вісімсот червінців. Жучок прикинув: поки покупця знайдеш, тебе злапають, і вісімсот червінців утратиш, і у в’язниці опинишся. Погодився він. А Коста-шакал що зробив? Він у Сурамі сторгувався з Яковом оддати все за три тисячі червінців, а напарникові, бачиш, сказав — вісімсот. Так що з Жучкової пайки сімсот червінців загнув. Та це ще не все. Поки йшли в Сурамі, він у товариша поцупив діамант, той, що як сливовий камінчик, і один — як абрикосовий. І нишком проковтнув. Прийшли в Сурамі — немає Жучкових діамантіві Жучок облапав дружка. А що там шукати, коли вони в нього у кишках. Ну, звісна річ, бійка, по пиці один одному дали, те та се. Коста тоді й каже: про діаманти твої я нічого не знаю, коли хочеш, забирай з моєї пайки дві тисячі і йди під три чорти! Ось так Коста з сурамським Яковом спровадили Жучка з його тисячею. Коста лишився з двома тисячами й парочкою великих діамантів. Про Якова годі й говорити — там тисяч на десять було, не менше!

— Гм-м, не дуже мужній чоловічок,— мовив Дата.

— Хто?

— Та Жучок чи як там його.

— Жучок мені так сказав: я тому так дешево віддав, що мене весь час квапили і в мене іншого виходу не було.

— Я не про те. Діаманти свої навіщо оддав — ось про що я говорю.

— Я сам Жучку казав, порішив би дружка, розпотрошив і знайшов би діаманти в шлунку або в кишках.

— А він що каже?

— Я, каже, тоді злодієм був; а людині злодійської крові не личить у свинячому г... длубатися. Отак-то!

— Можна було щось інше придумати.

— Я йому й це сказав, хіба ні? Почекав би, поки перетравить, і змусив би своїми руками своє ж г... перебрати, знайти, перемити, а тоді б і брав.

— А він що?

— А що? Дастурідзе, бач, каже йому — шлунок у мене круто варить: на затвердіння страждаю, поки дочекаєшся, нас застукають, а то чого б і не зачекати, сам побачив би, що не брав я нічого і не ковтав.

— Виходить, правда за Костою, нічого не скажеш! Ковтав чи не ковтав — а погоня ж тут!

— Де подітися Жучкові? Дав він боби Кості наостанок — російському бубону стільки не дістається. А потім повернувся — та й бачили такого.

— Ну, а ти ж звідки про все дізнався?

— В царицинській в’язниці. Я вже тиждень як звідти. І Жучок зі мною разом був. Він у іншій справі строку жде. Про монастир там нічого не знають. Дізнався він, що я звільняюся і в ці краї йтиму, він мене й попросив знайти Косту.

— Що попросив? Який там Жучок? Не знаю ні Жучка, ні діамантів... Чого тобі треба? — заторохтів знову Дастурідзе.

— Що попросив? Він сказав, живе Коста отам і там, піди й скажи йому... Одне слово, ось що він тобі звелів: Жучок дав мені адресу — сто п’ятдесят червінців ти повинен надіслати за цією адресою. Зробиш — значить, ти згодний і на те, що я тобі зараз скажу... Підтверджуєш ніби, і прізвище напишеш — Підтвердилов. Як гроші одішлеш, поїдеш у Царицин, підмажеш слідчому, щоб Жучка звільнили, а як він вийде, ти йому і віддаси той діамант, що як сливовий камінчик завбільшки, а котрий як абрикосовий — залишиш собі. Нехай, каже, буде в Кости.

— Багатенько діл він тобі понадавав! А як не згодиться Коста, що тоді Жучку робити?

— Він сказав, прийду з сокирою-топірцем, дерево під корінь, а його поховаю й діток його заразом... Дітки ж у тебе є?..

— Я ніяк чомусь не второпаю,— сказав Дата.— Ти зрозуміліше давай!

— А що тут зрозуміліше. Жучок розколеться в монастирській справі. Йому ж від неї і не свербить і не болить, а Дастурідзе поруч себе посадить — удвох воно веселіше. Жучок уже не як злодій сидить, причинний він, так що в таких справах ніщо йому не завада й ніхто не суддя. Вій на це залюбки піде. Що, й тепер не зрозуміло?!

Бачив я шакала в капкані. Дастурідзе був — точнісінько отой шакал. Що йому тепер робити? Знов давай він нашіптувати, примовляти, а тоді й зовсім голосно забурмотів:

— Діамант як сливовий камінчик... як абрикосовий камінчик діамант... завбільшки як камінчик сливи, слива як абрикос... абрикос як камінчик... діамант у сливі... слива, завбільшки як абрикосовий камінчик... абрикос як діамант...— видно, думав, що його вважатимуть за божевільного. Думав, ми від нього відчепимося. Або ще щось думав — не знаю.

Збожеволіти тут було не дивина. Хоч кого посади отут, присилуй думати й розбиратися в цій справі — нічого не вийшло б! Ніби все й зрозуміло було, а напевно все-таки нічого не зрозуміло — це Дастурідзе знав.

— А що як Жучкові отому сказати, що немає вже Дастурідзе, відкинув ноги, упокоївся? — спитав Дата, і Дастурідзе враз наставив вуха.

— Ти що, при здоровому розумі?! Він пошле мене до сурамського Якова, а тому — хоч ніж, хоч зашморг, нічого з нього не виб’єш, правда й розкриється — ось у цьому вже не сумнівайся!

— А ти кажи, Яків ноги відкинув, помер, кажи, і все! — закричав Дастурідзе.

— Еге, аякже! Мені що, через тебе пів-Грузії на той світ спровадити? Та й не повірить Жучок!

— Діамант як сливовий камінчик завбільшки... діамант як абрикосовий камінчик...— заскиглив знову Дастурідзе.

Отепер він уже дещо зрозумів. Перше — що ми з Датою у згоді; друге — він у нас у сільці, і чи від Жучка ми прийшли, чи ні, а йому від нас ніде подітися. Одного він не знав: нам діаманти його потрібні, чи грошей нам вистачить, а чи щось інше в нас на думці. Він і почав знову абрикосити, щоб зібратися з думками.

— Я так розумію,— сказав Дата,— ви монастир пограбували того самого року, коли в Майкопі Бжалава прихистив тебе голодного й босого, а ти на знак вдячності поцупив у нього дві ковдри і втік.

— Ні, Дато... ні!

— Якраз чотири роки минуло... коли ковдри пропали. Ти