Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Дастурідзе одразу заспокоївся, насупив брови й сказав по-людському:

— Не знаю я ні Жучка, ні Якова сурамського, ні до монастирської справи я не причетний, ні ковдр у Бжалави не крав. Прийшли ви до мене не дати, а взяти. Я все це бачу й кажу вам чесно — вас я не боюся, стійкості моїй камінь позаздрить, а розмовляти про справу тут не місце. Ходімо всередину.

— Ти, видно, тільки що з гімназії, їй-богу! — сказав я.

— А він і справді в гімназії вчився,— потвердив Дата.

Господар рушив уперед, до ресторану, ми — за ним.

Він і вихвалявся, і комизився, та видно було, що зламаний він, і сам він це знав. У невеликій кімнаті нам накрили стіл. Він сів на чільному місці, як тамада, і сказав:

— Їжте й заразом викладайте, з чим прийшли, і вшивайтеся звідси!..

Бідолаха вирішив узяти нас нахабством! Ми з Датою перезирнулися... Я встав, кресонув його кулаком у щелепу, і він разом із стільцем бехнув додолу...

— Устань і сядь!

Він підвівся, сів, і я кресонув його ще разок.

— Я спитав, чого прийшли, що ж тут погане? — Про всякий випадок Дастурідзе затулив обличчя ліктем.

Я дав йому втретє і сказав:

— Оцього й прийшли! А так чого ж нам іще?

— Кричатиму...

— Довго не покричиш,— мовив Дата, до половини витягнувши з-за пазухи руків’я нагана, дав господареві подивитися й засунув назад.

— Скажіть, довго ще битимете?..

— Поки чемності не навчишся, Він тобі сказати дещо хоче. Ти його послухай,— я кивнув на Дату.

— Чи варто було цю розмову заводити? Казали б прямо...— промимрив Дастурідзе, прислухаючись до Дати.

— Варто було, дядечку, варто, нам правду треба було знати. А від такого, як ти, правди не почуєш, поки він лобом землі не дістане й не цілуватиме тієї землі. Я тебе, Косто, попереджую, ковдряний ти злодюжко, щоб я тут ні брехні, ні хитрощів не чув! Ясно? А тепер ось що: як на Шалібашвілі наскочили, знаєш?

— Знаю.

— Чиїх рук діло?

Дастурідзе зсудомило. Видно, хотів сказати, що не знає, та осікся.

Ще б пак не осіктися — ніхто йому брехати не дозволить!

— Нумо! Веселіше, жвавіше, та сміливіше! — підбадьорив я його.

— Табісонашвілі та ще двоє.

— Навіщо це їм?

— Вони люди Кандурі, він їм і звелів це зробити.

— А хто такий Кандурі?

— Кандурі не знаєте?

— Не знаємо.

Дастурідзе замовк, подумав, почухав потилицю.

— Я скажу, але ім’я моє забудьте. Обіцяєте? Що у вас на думці, не знаю... А в мене сім’я, діти малі.

— Може, йому розписку про нерозголошення дати, як ти гадаєш, друже Бекар?

— Я ж пояснюю — ми всі стоїмо біля доходного діла! Де зиск — там і закон порушується. Пришле він мені ревізію — дорожче обійдеться. Тричі на місяць присилатиме! Або з торбами йди, або плати. Платити краще. Я йому даю, і всі знають, що даю. Мене й не чіпають.

— Бачу, добре все влаштовано!

— Ти кажеш, разом сиділи. За що ти сидів — ясно. А Кандурі за що?

— За крадіжку, за дрібну крадіжку.

— Що ж він брав?

— Спочатку він базарним злодюжкою був, сам-один ходив, голодний і вошивий. Називали його хто Пандурі, а хто Чонгурі. Коли я з ним сидів, він три роки відбував — у своєї нареченої матерію на плаття вкрав.

— У своєї нареченої, кажеш?!

— Еге, в нареченої. Одсидів він строк і постригся в ченці у Кінцвіському монастирі. Кілька років там нидів. А тоді якось умудрився, скинув чорну рясу, освятився в священики і служив тут, поки екзархом не призначили архієпископа Олексія Опоцького... А все інше я вам уже розказав...

— Де він живе, ти, звичайно, знаєш.

Дастурідзе махнув рукою і сказав, сміючись:

— Легше сказати, де він не живе. У нього будинків і маєтків не злічити. А живе він майже весь час тут, у Хашурі. Сьогодні відправа, і в духівництва теж якесь їхнє збіговисько. Без Кандурі ні там, ні тут не обійдуться. В Хашурі він.

— А тепер скажи: який порядок заведений у того Кандурі, Пандурі, Чонгурі, отця Олексія чи як там його ще?

— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.

— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?

— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.

— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?

— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.

— Де це?

— Тут недалечко, півгодини ходу.

— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.

— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.

— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.

— Я... Я не знаю, де він живе. Що в Цхрамуха, знаю, а де будинок стоїть, не знаю.

— То ти, видно, не знаєш, де й будинок Кандурі?

— А не знаю... Я з вами чоловіка пошлю, він усе знає...

Я поклав йому руку на плече, і він замовк.

— Ех ти... той, що з мисок із чанахі пальцями м’ясо витягає!.. Це ж треба таким віслюком бути, щоб простої речі не зрозуміти: життя твоє в наших руках, і поки ми тут, нам з тебе очей зводити не можна. Де ми — там і ти мусиш бути! Хочеш без нас — будь ласка, та тільки вже не нарікай — душу виймемо, падлом валятимешся...

— Та що ти, друже Бекар! Навіщо ж так брутально говорити з чоловіком? Падло не підходить. Що це за слово? Можна ж сказати: небіжчик, мертвий, та хіба мало гарних слів у нашій мові!..

— Саме так, небіжчиком ми тебе й зоставимо, покійничком, а як живим тебе залишити —