Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Минуло відтоді майже сорок років, а з Галею Горбач і Михайлом Козаком ми приятелюємо й досі; іноді зустрічаємося й зрідка листуємося. Я вдячний їм: це ж вони поманили мене в мандрівки й спричинилися до корисних і приємних для мене знайомств з чеськими професорами Орестом Зілинським, Миколою Затовканюком, Костем і Зіною Ґеник-Березовськими та Вацлавом Жидліцьким, з польськими перекладачами і вченими Едвардом Бурим, Збігнєвом Вуйциком та Степаном Козаком. Кожен із названих особистостей залишив у мені крихту добра і знань; завдяки моїм фестивальним знайомим я переконався ще й у тому, що заощаджений гріш повинен бути витрачений на подорожі, без яких людина залишається невиправним провінціалом, та ще й таким, що своїм провінціалізмом пишається.

Пригадую наш перший з Галею обмін листами: не відразу ми зрозуміли одне одного. Досвідчена вже на той час перекладачка української літератури на німецьку мову Галя Горбач щиро висловилася в листі до мене про критичний стан сучасної української літератури: її за кордоном не знають і знати не хочуть, для чужинця вона нецікава. До того ж, наше насильство над словом, політичні компроміси – а що вже казати про колаборантство – компрометують і літературу, і загалом український народ.

Нині я повністю згоден з нею, а тоді був ображений – як же це так: були у нас Хвильовий і Довженко, є в нас Гончар і Первомайський, зрештою – Рильський і Тичина! Одне слово, я посварився в листі з панею Горбач, не усвідомивши того, що відвіювати в українській літературі зерно від полови може тільки українець, а чужинець тим займатися не хоче. То яким чином дізнається зовнішній CBif про нас і про нашу вічну боротьбу за незалежність, коли ми не зуміли прокласти або хоч розчистити єдиний канал, який міг би нас єднати із світом, – літературний, адже дипломатичних, політичних, державних інститутів у нас не було.

Звісно, мала рацію Галя, ми потім дійшли до порозуміння в листах і безпосередніх розмовах; під час гарячих дискусій з Галею в мене засіялася думка про властивий винятково для України нерозривний зв’язок літератури й держави. Ці думки я розвиваю нині, читаючи спецкурс студентам Львівського університету, який так і називається: «Література і держава». Допомагаю студентам збагнути, в якому матеріалі зросла українська державницька ідея, – в літературному, починаючи з віршів Івана Мазепи…

Знаю, що Галя Горбач писала подібні листи не тільки мені. Вона та й інші діаспорні літератори немало спричинилися до того, що в середині шістдесятих років вибухнув в Україні революційний літературний рух – світ нас почув.

За десять років після фестивалю, коли я вже опублікував декілька книжок, щасливо спрацювало наше московське знайомство з Михайлом Козаком. Він прислав мені запрошення, і я поїхав до Польщі – на зустрічі з українцями в світлицях Українського суспільно-культурного товариства.

Побував у багатьох містах, тішився переповненими залами: я був чи не першим гостем з України в розпорошених по всій Польщі українців після операції «Вісла»; в Щеціні, Ольштині і Ґданську зустрічався теж і з польською інтелігенцією. Я із задоволенням спостерігав, як почали просвічуватися перші проблиски порозуміння між поляками й українцями: найповажніші представники польської культури і науки готові були забути старі наші незгоди й обопільні кривди. За час цієї подорожі моїми друзями стали письменник Єжи Єнджеєвич – автор знаменитого есе про Тараса Шевченка «Ночі українські», історик Збігнєв Вуйцик, який щойно видав історичне дослідження з реалістичним баченням польсько-українських взаємин «Дике поле в огні», та відомий перекладач з української мови Едвард Бурий.

Я вертався додому, окрилений надією на таку потрібну польсько-українську згоду, та ба: коли поїзд під’їжджав до Перемишля, польські жовніри, які їхали на великодній урльоп, на весь вагон загорланили шовіністичну пісеньку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[6], – і я зрозумів, що далеко не всі в Польщі, як теж і в Україні, готові до взаємного порозуміння. Та не надто дивувався: солдати є солдати… Набагато прикріше вразив мене професор Флоріян Неуважний, який у моїй присутності в Спілці письменників заявив, що його дратують синьо-жовті прапори. А вже зовсім несподівано і вельми жорстоко розчавила мої сподівання на щиру дружбу з поляками розмова з найближчим моїм польським приятелем Едвардом Бурим, тим самим, який переклав мої «Мальви». Він, між іншим, сказав мені таке: «Я не розумію, як той самий народ, до якого належите ви, міг сплодити банду нелюдів, що то в сорокові роки вирізувала польські села».

Я намагався переконати колегу, що тієї страшної різанини українці не розпочинали, що антипольські акції УПА були відповіддю на мордерства, розпочаті Армією Крайовою в Західній і Східній Галичині, і я можу привести свідків з Пустомитівщини, які покажуть братські могили мирних українців, замордованих аковцями в Наварії, Годовиці, Семенівці та інших селах, де мешкало змішане польсько-українське населення. Я не схвалюю того, що УПА в такий самий жорстокий спосіб мстила полякам, але ж не вважаю її першовинною, як не можна нині вважати ініціаторами терору чеченців, які ось вийшли з дощенту спаленого російським військом свого краю, де загинуло близько сорока тисяч мирних мешканців Чеченії, і взяли заложників у Будьоннівську на Ставропільщині… А про операцію «Вісла» забув пан Едвард? А про концтабори для полонених воїнів Української Галицької Армії в Пикуличах і Домб’є, звідки мало хто повернувся додому, – невже зовсім нічого й не чув мій друг? І чому пан Бурий, титулуючи АК армією, обзиває УПА бандою? Яка різниця між цими партизанськими військовими формуваннями? Кожна армія воювала за свою незалежність – невже польська свобода вище ціниться, ніж українська? А ще треба знати панові Едвардові, що банда може складатися із десяти, ста чоловік, а сто тисяч озброєних бійців – це таки армія!

Проте Едвард Бурий, засліплений антиукраїнською літературою типу наклепницьких писань Яна Гергарда «Заграви в Бескидах», не хотів мене