Читати книгу - "Вибрані твори"

Її дзвінкий, веселий сміх, радісні вогники в темних очах та дотепи, що яскравими бризками сипалися з її уст, сповняли радістю кожного з нас. Тому згадую ці переїзди особливо вдячно. Вони давали нам завжди багато охоти до скучного празького дня, а ввечері радісне відпруження.

Згодом прийшлось мені зустрічати Лєну при спільних студентських виступах чи святах. Її струнка постать була у вічному русі, мов у танку, що його так дуже любила. Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити всіх і вся для наміченого діла. У 1924 р. зимою, коли «Видавництво Української Молоді» влаштовувало концерт у Студентському домі в Празі під керівництвом Євгена Вирового, Лєночка завзято допомагала організувати цей вечір, який пройшов дуже успішно, як із боку мистецького, так і матеріального. Найбільшою нагородою для Лєночки за її віддану працю на користь видавництва (за виручені гроші ми видали тоді збірку віршів Галі Мазуренко, а пізніше твори й інших молодих авторів) було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи.

Скоро вже завважила я: в Лєночки живе зацікавлення справами літератури. Я прислухалась часто до її дискусій із молодими поетами і літераторами, коли вона відважно й твердо обороняла свої погляди. Це були — Леонід Мосендз, Микола Загривний, Євген Маланюк, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька, Микола Чирський. Та свої вірші вона читала охоче тільки друзям.

А скільки задоволення приносили їй літературні суди, які не раз влаштовувано в Подєбрадах. Особливо яскраво пригадую суд над «Маленькою господинею великого будинку» Джека Лондона, коли Лєна впродовж кількох тижнів переживала настрої осіб цього сильного з психологічного боку твору, який глибоко вразив її душу.

Я вже згадувала, яку радість і силу життя випромінювала постать Лєни. Знаю, який благодатний вплив мала Лєна на свого приятеля бл. п. Василя Куриленка, якого гнітила лиха легенева хвороба. Так само багато радості додала Лєна й Василевій дружині, коли вона в останні роки свого життя перебувала кілька місяців у Подєбрадах. Це — молода українська поетка Срібної Землі Маруся Тимканич.

Її любили теж і діти, яких вона сама дуже любила й уміла до них підходити. Пригадую такий випадок: одного разу під час нашої подорожі на станції Лиса увійшов до нашого переділу чоловік із 4-літнім хлопчиком. І вже за 10-15 хвилин Лєночка так заприятелювала з хлопчиком, що коли ми доїхали до Праги, дитина не хотіла розлучатися з нею. І батько цілком поважно пропонував Лєні взяти хлопчика за свого, бо він якраз розлучався зі своєю дружиною. Та Лєна занадто серйозно ставилась до свого молодого подружжя й питання прийняти чужу дитину за власну рішуче відкинула.

Ще зостався мені живо в пам’яті один виступ Лєноч-ки вже разом із чоловіком у танковій школі Василя Авраменка в Подєбрадах. Вона танцювала незрівнянно народні танки і була, як звичайно, осередком школи. Оцей спільний козачок молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути.

Часто розказувала Лєночка епізоди з минулого. Вона дуже гостро переживала всі зміни свого власного й зовнішнього життя. Особливо радо говорила про Київ. Її батько, Іван Опанасович Шовгенів, почав під час Першої світової війни викладати в київському Політехнічному інституті. Тому її спомини про цей час в’язались із розкішним інститутським парком, де вони жили. Вона любила описувати ті місця, і я дивувалася завжди її пам’яті, яка так живо передає кожну подробицю. Згадувала вона також про родину Юрія Клена, з якою вони були заприязнені. Лєночка була дружкою на їхньому весіллі й про те не раз із приємністю розказувала.

Скоро пробігли наші студентські роки. У 1928 р. від’їхали батьки Лєни до Варшави, а через рік померла від лейкемії її мати, надзвичайно мила, культурна й тихої вдачі жінка. Все це сколихнуло душевну рівновагу Лєни. Саме тоді чоловік її Михайло закінчив лісовий відділ при УГА та дістав диплом лісового інженера. Тоді вони тепло розпрощались із своїми друзями й перенеслись до Варшави, щоб бути ближче до свого самітнього батька. Як сьогодні пригадую собі їхній від’їзд у червні 1930 р. На Вільсоновому двірці стояв гурток друзів, а Лєна підтримувала бадьору розмову. Ще кілька хвилин і з вікна вагону виднілась тільки її струнка, вихилена постать...

Я не подумала тоді, що бачу її востаннє... Ще довгі роки тягнулось наше листування, що дало мені стільки цікавих і радісних вражень. Навіть спільно обговорювали деякі літературні теми чи твори. Пригадую собі одну з тем, яку подала мені Лєна для роздумування і спільного написання. Вона радила опрацювати типи жінок, що мають суто жіночу вдачу, жіночу вдачу з домішкою чоловічих ознак і жіночу вдачу з переважно чоловічими ознаками. На жаль, не змогла я зберегти жодного листа, як також і недруковані її вірші, що пропали в дорозі з Чехії за кордон. У 1941 р. я втратила з нею зв’язок, відколи Лєна переїхала працювати до Львова, а потім до Києва.

Лютий 1952.

«Наше життя». Філадельфія, 1952, ч. 2, лютий.

І от в Кракові пощастило мені познайомитися з Оленою Телігою, куди вона прибула наприкінці 1939 р. з Варшави.