Читати книгу - "Вибрані твори"

Познайомив нас мистець Василь Дядинюк, що знав її та її чоловіка ще раніше. Було це в якійсь кав’ярні, де багато таких як я, пересиджували за книжками цілими днями, бо це були єдині місця, де можна було загрітися в ту люту зиму. Проте незабаром літературно-мистецький світ перебрався до «Полтави», ново-закладеної української цукерні неподалеко від табору. До неї треба було сходити від вулиці сходами, наче до сутерен. Я розмалював її в стилі нашої кераміки — ляпастими квітами на охрі та зелені, і вона набрала досить затишного і рідного вигляду. Сюди часто заглядали наші мистці: Е. Козак, покійна скульпторка Наталя Мілян, скульптор Н. К., Василь Дядинюк з дружиною, також маляркою, місцеві мистці Ірина Шухевич, А. Касараб, А. Наконечний, М. Черешньовський і інші. А тому, що колишні наші краківські студенти мали тут своє Товариство «Зарево», то ми й перейняли цю назву для своєї мистецької організації, що мала об’єднати всі види мистецтва.

Олену Телігу знав я дуже добре з її друкованих поезій. Такими речами, як «Вечірня пісня» і присвячений Л. Мосендзові «Лист», вона стала в моїх очах — в цьому я не мав сумніву — побіч Лесі Українки. Було щось, що їх близько одну з одною єднало, якийсь поетичний тембр, інтонація — ці, чи не найважливіші в поезії елементи; при всій тій спільності, її — Теліги, голос був зовсім власний, щирий і непідкуплений. Може, вперше в українській поезії те, що ми звемо жіночим комплексом («евіґ вайбліхес») знайшло собі в її віршах такий сильний і ще в нас нечуваний вираз. В Лесі Українки цей комплекс був недоростом, у Н. Холодної переростом, а в О. Теліги він став уповні гармонійним компонентом чистої поезії, можна б сказати словами Хвильового — силою певних фройдівських біологічних умов. На це склалося і її зразкове родове (щоб не сказати расове) походження з відомої інтелігентської родини Шовгені-вих, здоров’я, виховання й особиста культура, добрий подружній добір — з кубанцем, інженером Михайлом Телігою; все це були компоненти, що зумовили її такий саме здоровий погляд на життя і її внутрішнє до нього ставлення, які й відбилися в її поезії.

В неї було якесь велике відчуття жіночої величності, якоїсь емансипації, що вселюдно формувала свій власний духовний світ. Цей комплекс ставав у її поезії елементом драматичного напруження, конфліктом, що інтригує увагу й почуття. Все те, в результаті, дало своєрідну постать української поезії, що «підвладна власним, не чужим законам». В її поезії навіть досить рідкі моменти чоловічого характеру, що в кого іншого могли б вражати, як позування, виходили якось природно і щиро. В неї не було, власне, розриву між життям і творчістю.

Особисто вона мала незаперечну чарівність, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елегантність справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують. Це своєрідне загальножіноче правило.

«Література-наука-мистецтво-культура-розвага: Додаток до часопису „Свобода“». Джерзі-Ситі, 1952, ч. 1, 2 березня.

Марія Бачинська-Донцова. Олена Теліга такою, якою я її знала

Мені припало говорити про варшавський період життя Олени Теліги тому, що я її близько пізнала і найтіснішими зв’язками приязні пов’язалася з нею саме в цьому періоді — я назву своє коротке слово: «Олена Теліга такою, якою я її знала».

Ніхто з тих, хто знав цю жінку, не зможуть її забути. Вистачить прочитати котрийсь з її віршів, або виняти навмання з пожовклого конверта будь-який з її листів — і ось, — як жива перед вами стає її струнка жіноча постать. Усміхається її миле обличчя і ваблять до розмови її живі, інтелігентні очі, які можуть бути то поважними, то часом такими смішливими.

А головне — ви ніби знову чуєте її голос, слухаєте, як вона вам декламує свої, щойно написані вірші. Як оповідає вам про свої літературні задуми або обговорює твори наших спільних приятелів — молодих наших письменників. Як оповідає про свою ранню юність, про голодні роки, прожиті в підсовєтському Києві вже після виїзду батька з урядом УНР на чужину.

Я побачила вперше Олену Телігу саме тоді, коли вона разом з матір’ю і братом Сергієм була в Тарнові, їдучи до батька до Чехії. І в моїй уяві вона на ціле життя залишилася такою ж стрункою, молоденькою дівчинкою, якою я її побачила тоді.

Під час нашого спільного перебування в Чехії ми зустрічалися рідко. Наше справжнє знайомство почалося і переросло в приязнь вже у Варшаві. Варшавський український осередок пережив два періоди поселення: перший в часі, коли українська вояцька молодь, вирвавшись з польських таборів — кинулася здобувати собі нову зброю для дальшої боротьби з ворогом, а саме — освіту. Через Варшаву тоді потяглися сотні напівголодних молодих людей, які в різні способи забезпечувалися найконечнішими документами і їхали, — головно до Чехії, — на студії. Всі вони звичайно переходили через Українську Студентську Громаду, яка вже тоді не була чимсь новим на цьому терені. Бо ж ще перед Першою світовою війною у Варшаві вже існувала Українська Студентська Громада, з якої вийшло багато наших заслужених політичних, громадських і наукових діячів.

Другий період, — це наплив українців до Варшави в кінці 1928 року, коли до Варшави почали з’їздитися молоді люди, які закінчили свої студії за кордоном і хотіли нострифікувати свої дипломи, а також ті нові українські інженери, що їх почала готувати Українська господарська академія в Подєбрадах.

Влаштуватися на працю за фахом в Чехії могли лише одиниці. Отож і почав їх улаштовувати на працю в Польщі Український Центральний Комітет у Варшаві,