Читати книгу - "Вибрані твори"

Тоді приїхало до Варшави й панство Теліги: Олена і Михайло. Туди їх манило також і родинне почуття. Там вже працював батько Олени — професор Шовгенів.

Перші часи Олена оберталася в колі її небагатьох знайомих. Тоді ще мало хто знав про те, що вона пише поезії, і тому її ще не було серед нас тоді, коли у Варшаві вже гуртувалися дехто з наших письменників, серед яких найяскравішими постатями були Євген Маланюк і Юрій Липа. До всього — Михайло Теліга мав працю, яка вимагала перебування десь на селі, куди він мусів виїздити на півроку, а часом залишатися поза Варшавою і цілу зиму. Працю він мав тяжку і малоплатну. Перший рік їм допомагав батько, але пізніше, коли він оженився вдруге — та допомога урвалася. Олені довелося братися також до роботи. На зиму вона не могла залишатися на селі, бо там серед болот вона постійно хворіла. А нарізно жити було задорого. Тому вона влаштувалася на першу ж роботу, на якій могла потрохи підробляти, працюючи моделькою в крамниці з одягом.

Це був час, коли Олена стала членкинею Української секції студентства. Вона учащала туди на доповіді, вечірки до часу, аж стала до нього ставитися із застереженням, що привело до виходу з нього.

Восени 1931 року я довідалася, що Олена Теліга знаходиться у Варшаві. Я вже читала її вірші, друковані в «Літературно-Науковому Вістникові». Довідалася також, що вона живе сама і що вона хворіє. Я поїхала за вказаною адресою, але знайшла її усміхнену і вже на ногах, хоч ще не цілком здорову.

Я звикла, що наші емігранти звичайно жили дуже скромно, але кімната, в якій я знайшла Олену Телігу — була більш ніж скромна. Вона була дуже скупо і примітивно умебльована, ще й з кутком, відгородженим під «кухню», де — відразу ж зашумів гостинний «примус». Її вірш «чоловікові» опоетизовує і ті умови життя:

З цього часу Олена Теліга почала входити в життя української колонії у Варшаві й потроху стала загальною улюбленицею. А коли повернувся з роботи її чоловік — вони обоє стали необхідними на кожній нашій культурній імпрезі.

Олена Теліга була типовою літераторкою. Писати своє, читати чуже, обмінюватися думками і постійне доповнювання своїх знань, самоудосконалювання — було стилем її життя. Я в той час кінчала Варшавський університет, вивчаючи романські літератури. І вже тоді мене дивувало, як Олена Теліга, — не маючи спеціальної освіти в цій ділянці, — могла знати таку силу світової літератури. Нашим улюбленим заняттям було сидіти десь у затишному кутку кав’ярні і під дискретні звуки музики вести безкінечні дискусії про те, що ми прочитали, — а читали ми, — як вона висловлювалися — «прірву»!

Проте, живучи в певній громадській спільноті, не можна було уникнути якоїсь, так званої «корисної праці». Бо, як загально відомо і визнано в українській громаді: літературна праця, — так довго, аж вас не визнають «другим» Шевченком чи Франком, — не вважається за корисну.

Олена Теліга була далекою від політики й тому не належала до жодної партії, навіть до громадської організації. Тому такого роду праці вона не хотіла і не могла вести. Однак, на терені Польщі тоді існував Союз Украї-нок-Емігранток з осередком у Варшаві. Організація скоріше культурно-освітньо-доброчинного характеру, ніж феміністичного. Організація ця займалася вихованням в національному дусі дітей емігрантів, влаштовуючи їх по українських школах Галичини, головно в Перемишлі. Очевидно, теж допомогала біднішим емігрантам. До цієї організації втягнули й мене. Кажу — «втягнули», бо я ніколи не відчувала потреби належати до якоїсь жіночої організації. В цьому — наші погляди, — Олени Теліги і мої, — були тотожні. Вона теж завжди