Читати книгу - "Сповідь"

на віолончелі і пристрасно любив італійську музику. Якось увечері ми багато говорили про неї перед сном, особливо про опери-буф; ми обидва бачили їх в Італії і були від них у захваті. Вночі мені не спалось, я почав мріяти, як можна було б прищепити у Франції ідею п’єс такого жанру, бо «Кохання Рагонди» була зовсім не схожа на них. Вранці, гуляючи і приймаючи води, я нашвидку склав кілька віршів і підібрав до них мелодії, що прийшли мені до голови. Я записав усе це абияк у садовій альтанці і за чаєм не стерпів, щоб не показати ці мелодії Мюссару і мадемуазель Дювернуа, його економці, яка справді була дуже добра і мила дівчина.

Ось три уривки, що я зробив: перший монолог «На жаль, слугу я втратив», арія чаклуна «З тривогою росте кохання» і останній дует «З тобою хочу бути, Колен». Я так мало вважав це гідним продовження, що, якби не оплески і схвалення обох моїх слухачів, кинув би свої аркуші у вогонь і не думав би про них більше, як робив стільки разів з речами, нітрохи не гіршими. Але вони мене так розпалили, що через шість днів моя драма була готова за винятком кількох віршів і в загальних рисах покладена на музику, тож у Парижі мені лишалось тільки вставити кілька речитативів та зробити переходи. Я закінчив усю роботу з такою швидкістю, що через три тижні мої сцени були переписані начисто і готові до постановки. Бракувало тільки дивертисменту, який я написав значно пізніше.

Натхненний написанням цього твору, я пристрасно хотів почути його зі сцени і віддав би все на світі, щоб його зіграли до мого вподобання і при зачинених дверях, подібно до того як Люллі,[144] говорять, змусив одного разу зіграти «Арміду»[145] для себе одного. Та оскільки мені неможливо було дістати таке задоволення за відсутності публіки, доводилося, щоб натішитися своєю оперою, провести її на сцену оперного театру. На жаль, вона була написана в абсолютно новому жанрі, до якого вуха парижан зовсім не звикли; до того ж неуспіх «Ніжних муз» змушував мене передбачати таку саму долю і для «Чаклуна», якщо я подам його під своїм ім’ям. Дюкло вирятував мене з труднощів і взявся влаштувати пробну репетицію, зберігши в таємниці ім’я автора. Щоб не виказати себе, я на цю репетицію не пішов, і навіть маленькі скрипалі,[146] що диригували нею, довідались про ім’я автора аж тоді, як загальне схвалення показало, що це чудовий твір. Усі, хто його чув, були в такому захваті, що вже наступного дня скрізь тільки й розмов було, що про нього. Пан де Кюрі, розпорядник придворних розваг, який був на репетиції, попросив п’єсу, щоб поставити її при дворі. Дюкло, знаючи мої наміри і вважаючи, що при дворі я буду меншим господарем своєї п’єси, ніж у Парижі, відмовив йому. Кюрі зажадав п’єсу, пославшись на свої повноваження. Дюкло не поступався, між ними спалахнула така гаряча суперечка, що одного разу в Опері вони готові були викликати одне одного на дуель, і їх ледве розтягнули. Спробували звернутися до мене. Я дозволив розв’язати питання Дюкло. Довелося знову вести з ним перемови. Герцог д’Омон втрутився в цю суперечку. Дюкло визнав нарешті за необхідне поступитися, і п’єса була віддана для постановки у Фонтенбло.

Тією частиною, якою я особливо дорожив і де я найбільше віддалився від уторованого шляху, були речитативи. Мої речитативи були написані в зовсім новому ритмі й узгоджувалися з розміром слів. Розпорядники не посміли допустити такого жахливого нововведення, боячись, як би воно не образило ослячих вух натовпу. Я погодився на те, щоб Франкей і Желіот написали інші речитативи, але сам не хотів у це втручатися.

Коли все було готово і призначений день вистави, мені запропонували з’їздити у Фонтенбло подивитися хоч останню репетицію. Я поїхав туди у придворній кареті разом з мадемуазель Фель, Ґріммом та абатом Рейналем. Репетиція пройшла краще, ніж я чекав. Оркестр, що складався з музикантів оперного театру і придворних музикантів, був численний. Желіот співав партію Колена; мадемуазель Фель грала Колетту, а Кювільє – Чаклуна. Хор був з оперного театру. Я майже не говорив, усім верховодив Желіот; я не хотів утручатися в його роботу і, хоча й удавав із себе давнього римлянина, бентежився серед усіх цих людей, як школяр.

Наступного ранку, в день вистави, я пішов поснідати до кафе «Ґран-Коммен». Там було багато народу. Говорили про вчорашню репетицію і про те, як важко було на неї потрапити. Один офіцер заявив, що він потрапив туди без жодних труднощів, і почав детально розповідати про все, що там відбувалося, описав і автора, сказав, що він робив і говорив. Але що мене найбільше вразило в цій довгій розповіді, вимовленій з такою ж певністю, як і простотою, так це те, що в ній не було жодного слова правди. Мені було цілком ясно, що той, хто говорить з таким знанням справи про цю репетицію, зовсім не був на ній, якщо він мав перед очима і не впізнавав того самого автора, якого, за власними словами, так добре бачив. Сцена ця справила на мене найдивніше враження. Цей чоловік був середніх літ, ні в його манерах, ані в тоні розмови не було нічого фатівського і зарозумілого; судячи з обличчя, його можна було прийняти за людину порядну, а орден Святого Людовіка свідчив, що він заслужений офіцер. Я мимоволі зацікавився ним, незважаючи на його нахабство. Поки він розповідав свою історію, я червонів, опускав очі, сидів як на голках. Кілька разів я починав міркувати, чи не міг він якимсь чином помилятися і говорити добросовісно. Нарешті, боячись, як би хтось не впізнав мене і не спіймав його на брехні, я похапцем і мовчки допив свій шоколад; проходячи повз нього, я низько нахилив голову і квапливо вийшов, поки присутні й далі обговорювали його розповідь. На вулиці я помітив, що я весь спітнів. Не маю сумніву, що, якби в кафе хтось упізнав і назвав мене, то я був би збентежений і присоромлений, як винуватий, – такою неприємною була мені думка про те, як страждав би цей бідолаха, коли б його брехню було викрито.

Ось і настала одна з тих критичних хвилин мого життя, про яку мені важко просто розповідати, оскільки майже неможливо уникнути в розповіді відтінку похвали чи несхвалення. Спробую все-таки передати, як я поводився і якими мотивами керувався, не