Читати книгу - "Сповідь"

Того дня я був у своєму звичайному недбалому вбранні з довгою бородою і в погано причесаній перуці. Вважаючи таке недотримання благопристойності сміливим вчинком, я увійшов у такому вигляді до тієї самої зали, куди незабаром мали прибути король, королева, королівська родина і весь двір. Пан де Кюрі провів мене у свою ложу, де я і сів. Це була велика ложа на авансцені напроти маленької ложі, розташованої трохи вище, де розмістився король із пані де Помпадур. Я був єдиний чоловік серед жінок, що сиділи в передньому ряду, і не сумнівався, що мене для того й всадовили на це місце, аби я був перед очима в усіх. Коли запалили світло, і я побачив себе в такому костюмі серед надзвичайно вирядженої публіки, мені стало ніяково. Я запитав себе: чи на своєму я місці, чи пристойно мені бути тут? І після кількох тривожних хвилин відповів собі: «Так». Але моя безстрашність ішла, можливо, радше від неможливості відступити, ніж від переконливості доводів. Я мовив собі: «Я на своєму місці, бо дивлюся постановку власної п’єси, мене запросили, і я для того й написав її, і, врешті-решт, ніхто не має більших прав, ніж я сам, втішатися плодом моєї праці і мого таланту. Я одягнувся як завжди – ні краще, ні гірше; і якщо я знову почну хоч у чому-небудь підкорятися думці публіки, мені незабаром доведеться підкорятися їй у всьому. Щоб завжди бути самим собою, я ніде не повинен червоніти за те, що одягнений у відповідності з моїм становищем, яке я вибрав. Мій зовнішній вигляд простий і недбалий, але чистий і охайний. Так само й борода сама по собі не являє нічого неохайного, тому що дана нам природою і залежно від часу і моди іноді вважається прикрасою. Мене можуть вважати смішним і нахабним? Ну то й що? Я повинен уміти зносити насмішки і осуд, аби тільки вони не були заслуженими».

Після цієї короткої розмови з самим собою я так підбадьорився, що став би безстрашним, якби це знадобилося. Але чи від присутності короля, чи внаслідок природної сердечної прихильності до мене я не помічав у цікавості, з якої на мене дивилися, нічого образливого чи неввічливого. Я був такий зворушений, що знову почав турбуватися про себе і про долю своєї п’єси, боячись не виправдати доброзичливого ставлення до мене з боку публіки, яка, здавалося, готова була лише вітати мене. Я був озброєний проти знущання глядачів, але їхній ласкавий вигляд, якого я зовсім не чекав, так полонив мене, що я тремтів, як дитина, коли почалася вистава.

Незабаром, проте, я заспокоївся. Актори грали досить погано, але співали чудово, і взагалі музична частина виконувалася добре. З першої ж сцени, яка справді відзначається зворушливою наївністю, я почув у ложах шепіт здивування і схвалення, незвичайний на виставах п’єс такого роду. Зростаюче хвилювання незабаром охопило весь зал і, говорячи словами Монтеск’є, ефект посилювався сам собою. У сцені двох закоханих він досяг вищої межі. У присутності короля не можна аплодувати, тому було чути все – і п’єса, і автор від цього виграли. Навколо себе я чув шепіт жінок, що здавалися мені прекрасними, як ангели. Вони говорили одна одній впівголоса: «Чарівно! Чудово! Кожен звук доходить до серця!» Задоволення від того, що я викликав захоплення стількох чарівних осіб, схвилювало мене самого до сліз, і я не міг утримати їх при першому дуеті, помітивши, що плачу не один. Була хвилина, коли я подумки повернувся в минуле, згадавши себе на концерті Трейторана і відчув себе, ніби раб, що підносить вінець над головою тріумфатора; але цей спогад був коротким, і невдовзі я цілком віддався захвату своєю славою. Але я переконаний, що втіха від близькості жінок відіграла тут не меншу роль, ніж авторське марнославство. Якби в залі були тільки чоловіки, я навряд чи відчував би того вечора безперервне бажання своїми губами осушити ті солодкі сльози, які змушував проливати. Я бачив п’єси, що викликали й більші пориви захвату, але ніколи не бачив, щоб таке повне, солодке і зворушливе захоплення панувало в залі протягом усієї вистави, та ще при дворі, у день її прем’єри. Ті, хто на ній був, напевно, пам’ятають її, тому що враження було єдине у своєму роді.

Того ж вечора герцог д’Омон велів сказати мені, щоб на завтра на одинадцяту годину я прибув у палац: король хоче зі мною познайомитись. Пан де Кюрі, який передав мені це запрошення, додав, що мені, можливо, призначать пенсію, і король хоче сам оголосити мені про це. Чи повірить читач, що після такого блискучого дня я провів ніч, повну здивування і тривоги за себе? Міркуючи про майбутню аудієнцію, я перш за все подумав про свою потребу часто виходити, що змусила мене дуже страждати під час вистави, можливо, вона мучитиме мене і наступного дня, коли я опинюся в галереї чи в королівських покоях серед усіх цих вельмож, чекаючи на появу його величності. Ця хвороблива потреба була головною причиною, що заважала мені відвідувати зібрання і змушувала уникати оточення жінок. Мені робилося погано від самої лише думки про те становище, в яке ця потреба поставила б мене. Я волів би краще померти, ніж пережити такий скандал. Тільки ті, кому знайомий подібний стан, можуть уявити собі, з яким жахом я думав про таку можливість.

Крім того, я малював собі, як я стоятиму перед королем, як мене називатимуть його величності, як він зволить зупинитися і заговорити зі мною. Щоб відповісти, мені потрібні будуть ясність і притомність духу. Моя клята соромливість, що охоплює мене при зустрічі з кожною незнайомою мені людиною, навряд чи покине мене перед королем Франції і дозволить миттєво придумати, що саме потрібно сказати! Я хотів би зберегти суворий вигляд і тон, засвоєний мною, і разом з тим показати, що ціную честь, виявлену мені таким великим монархом. Тут потрібно було б мовити якусь високу і корисну істину і втілити її у форму прекрасної і заслуженої похвали. Але щоб заздалегідь підготувати вдалу відповідь, треба точно вгадати, що він мені скаже. А я до того ж був переконаний, що в його присутності не згадаю ні слова зі своїх заготовлених фраз. Що буде зі мною у цей момент, та ще на очах у всього двору, коли я від хвилювання бовкну яку-небудь із звичайних своїх дурниць? Ця небезпека нагнала на мене такого