Читати книгу - "Сповідь"

Щоправда, я втрачав пенсію, яку мені певною мірою пропонували, але й позбавлявся зобов’язань, які вона на мене наклала б. Прощай, істино, свободо і мужносте! Після цього я не наважився б міркувати про незалежність і безкорисливість. Прийнявши пенсію, мені довелося б лестити або мовчати. Та й хто поручився б, що мені почали б її виплачувати? Скільки для цього треба зробити, скільком людям кланятись! Щоб зберегти її за собою, мені довелося б узяти на себе стільки неприємних турбот, що, мабуть, краще буде обійтися без неї. Тому я вирішив, що, відмовляючись від неї, роблю вибір, цілком згідний з моїми правилами, і жертвую примарним ради теперішнього. Я сказав про своє рішення Ґрімму, який не став мені заперечувати. Перед іншими я послався на нездужання і того ж ранку виїхав.

Мій від’їзд наробив галасу і викликав загальний осуд. Мої доводи не могли бути сприйняті всіма. Простіше і швидше було звинуватити мене в дурній гордості, що більше подобалося заздрісникам, не здатним у душі вчинити так, як я. Другого дня Желіот надісав мені записку, в якій детально описав успіх моєї п’єси і те, як захоплений нею король. «Цілий день, – писав він мені, – його величність не припиняє співати найфальшивішим з усіх голосів королівства: На жаль, слугу я втратив; і смутком сповнена душа!». Він додавав, що за два тижні має відбутися друга вистава «Чаклуна», яка підтвердить в очах публіки її цілковитий успіх.

Через два дні, коли я близько дев’ятої години вечора йшов вечеряти до пані д’Епіне, біля її під’їзду мене наздогнав якийсь фіакр. Хтось із глибини фіакра робив мені знаки, щоб я сів у екіпаж. Я піднявся у фіакр, там був Дідро. Він почав говорити мені про пенсію з таким запалом, якого я не чекав од філософа. Він не бачив злочину в моєму небажанні бути рекомендованим королю, але вважав жахливим злочином мою байдужість до пенсії. Він сказав, що, коли я не зацікавлений особисто, мені недозволенно забувати про пані Ле Вассер та її дочку, що у мене є щодо них обов’язки, і я не повинен пропускати жодного можливого і чесного способу забезпечити їх; а оскільки ще не можна було сказати, що я вже відмовився від пенсії, а мені, мабуть, схильні її дати, я повинен домагатися й добитися її за всяку ціну. Хоч мене й розчулив його запал, я не міг погодитися з його доводами, і у нас зав’язалася на цю тему дуже гаряча суперечка – моя перша суперечка з ним. Згодом усі наші суперечки проходили подібним чином: він указував мені, як я повинен був робити, а я відмовлявся, вважаючи, що не повинен так чинити.

Ми розлучилися дуже пізно. Я хотів був повести його повечеряти до пані д’Епіне, але він відмовився. Моє бажання об’єднати всіх, кого я люблю, змушувало мене в різні часи робити безліч спроб познайомити їх, і дійшло до того, що одного разу я привів пані д’Епіне до його дверей, але він не прийняв нас; він завжди відмовлявся зустрічатися з нею, говорячи про неї у найпрезирливіших висловах. І лише після моєї сварки з ними обома у них зав’язалися дружні взаємини, і він почав відзиватися про неї шанобливо. Відтоді Дідро і Ґрімм, здавалося, поставили собі за мету посварити мене з моїми доморядницями, постійно даючи їм зрозуміти, що вони не можуть жити у великих статках лише тому, що цього не хочу я і що вони ніколи нічого від мене не доб’ються. Вони намагались умовити їх покинути мене, обіцяючи їм влаштувати через пані д’Епіне патент на роздрібну торгівлю сіллю, тютюном і вже не знаю чим ще. Вони навіть хотіли втягнути Дюкло і Гольбаха в цю змову, але Дюкло не погодився. До мене тоді дійшли деякі чутки про всю цю інтригу, але більше я безумовно дізнався про неї тільки багато пізніше. Мені часто доводилося оплакувати сліпу і нескромну старанність своїх друзів, які намагалися довести мене в моєму жалюгідному стані до найсумнішої самотності, прагнучи ощасливити мене такими засобами, які годилися лиш на те, щоб зробити мене тільки нещасним.

На Масляну наступного, 1753 року, «Чаклуна» грали в Парижі, і я встиг до цього часу написати увертюру і дивертисмент. Цей дивертисмент у тому вигляді, в якому його написано, повинен був гратися від початку до кінця, бо являв собою послідовний розвиток дії і складався, на мою думку, з кількох дуже приємних картин. Та коли я запропонував цю ідею Опері, то мене не захотіли навіть слухати, і довелося, як звичайно, перемішати співи з танцями. Тому дивертисмент, повний чарівних мотивів, що не спотворювали дії, мав дуже посередній успіх. Я зняв речитатив Желіота і замінив його своїм у тому вигляді, як я його написав і як його було надруковано. Цей речитатив, виконуваний, треба признатися, на французький лад, тобто розтягнений акторами, не тільки нікого не шокував, але навіть сподобався не менше, ніж арії, і здався публіці не гіршим за решту. Я присвятив свою п’єсу панові Дюкло, що опікувався нею, і заявив, що це буде моя єдина присвята. Але з його згоди я присвятив її ще й іншій особі; і з цим винятком присвята вийшла для нього ще почеснішою.

З цією п’єсою пов’язано багато анекдотів, про які я не буду розводитись, бо мушу поговорити про важливіші речі. Можливо, коли-небудь я повернуся до них у додатку. Проте згадаю про один з них, оскільки він може мати стосунок до подальших подій. Якось у Гольбаха я переглядав ноти. Після того як я переглянув безліч найрізноманітніших нот, він показав мені зібрання п’єс для клавесина і сказав: «Ось п’єси, написані для мене. Вони повні смаку і дуже співучі; ніхто не знає і не побачить їх, окрім мене. Виберіть деякі з них і вставте у свій дивертисмент». У мене в голові було значно більше пісень і симфоній, ніж я міг використати, тож я не потребував його матеріалів. Але він мене так умовляв, що з ласки до нього я вибрав одну пастораль, яку скоротив і переклав на три голоси для виходу подруг Колетти. За кілька місяців, коли «Чаклуна» знову поставили на сцені, я прийшов одного разу до Ґрімма і застав у нього товариство навколо клавесина, з-за якого він швидко підхопився, тільки-но побачив мене. Поглянувши мимовільно на пюпітр, я побачив той самий збірник нот Гольбаха, розгорнений якраз