Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Какое великое дело надежда. И все обстоятельства, вся тяжесть жизни кажется пустяком, когда вспомнишь, что вот через четыре месяца будет весенний май и быть может будем жить вместе.

Быть вместе!.. Какое недостижимое, какое счастливое будет время… О, я жду, жду, жду!.. Скорее лети, время!.. Скорей, скорей…

Проплыло пять месяцев, а еще четыре впереди. Четыре…

Много осталось еще и если бы знать что это последние, только последние четыре месяца.

Будем надеяться, мое солнышко! Пусть никогда не покидает нас это прекрасное чувство – радость надежды на встречу. Пусть будет эта надежда, пусть живет…

Так легче как будто дышать и жить.

И только подумать, что после всего пережитого и наболевшего и обманутого это крошечное слово – «надежда» дает столько хорошего, как солнышко в пасмурный день.

Пасмурный осенний день и слабый, маленький промінь надії…

Вот и улыбаюсь хорошо, тепло и ласково. Так редко это бывает в моей жизни теперь, а если и смеюсь, то для людей, чтобы не подумали ничего, чтобы не прогнали совсем от себя. Ах, какие отвратительные люди, какие жестокие и вредные… Я не люблю людей и мечтаю о том времени, когда буду с тобой в далеком уголке севера, когда смогу смотреть в твои глаза и думать о том, что мои улыбки только тебе, что, может быть, тебе от них будет тепло хоть немного. Я не хочу людей, хочу тебя одного и только с тобой, мой родной мальчик… Скоро ли увижу тебя?! Береги себя для нас. Ты наша радость, смех и солнышко… Целую тебя, родной мой. Люблю и жду встречи такой желанной и такой еще далекой. Родной мой… Твоя Варя.

Йосип Гірняк

Спомини

[осінь 1934 р. – зима 1935 р.]

Дуже скоро обов'язки мистецького керівника виявили ввесь чар цієї моєї функції в концтабірних обставинах. Під час обговорення пляну найближчого репертуару учень Мейерхольда, режисер Шнеєрсон, який уже побував у не одному таборі за час свого семилітнього сидіння, підсунув мені п'єсу комсомольського письменника Уткіна під назвою «Секретар партії». Була це комедія-сатира на тему кар'єризму людей, що займали керівні становища в компартії. П'єса написана у 1924 році, під час «непу», коли такі теми ще були допустимі на сценах тогочасних театрів. У 1934 році сміятися з членів партії вже було ризиковано, партія тоді вже складалась із «сталевих, непохитних героїв революції», які не підходили для матеріялу сатир та комедій. За такі ідеологічно невитримані п'єси останніми роками не один скрутив собі голову. Наївняк Шнеєрсон заманював мене ще й нагодою самому заграти цього героя, запевняючи великий акторський успіх, бо роля справді блистіла комедійними якостями та ситуаціями. Де Шнеєрсон вишукав цю п'єсу, хто йому її підсунув, для мене було загадкою.

Я чемно і спокійно пояснив Шнеєрсонові, що ця п'єса вже є анахронічною і ставити її немає рації. Коли ж упертий режисер став ще впертіше наполягати на своїй пропозиції, мені нічого не залишилось, як категорично відмовитись від «заманливої» ролі і взагалі зняти цю п'єсу з пляну репертуару. Шнеєрсон не здавався і як переконливий аргумент своєї правоти висунув свою постановку цієї п'єси в 1927 році на Соловках.

На це я йому заявив, що 1927 року та ще й на Соловках ця п'єса могла піти, але сьогодні вона в Чіб'ю вже не годиться. І тому я, будучи вже засудженим на три роки концтаборів, не думаю ризикувати ще одним реченцем за участь у такій п'єсі, та ще й за допущення її на сцену. Але на цьому справа не закінчилась: через два дні мене викликали до 3-го відділу. Це вже запахло смаленим… Молодий слідчий, осетин Туаєв з місця заскочив мене питанням:

– Чому ви відмовились грати в п'єсі «Секретар партії» і недопустили її до постановки?

– Тому, що та п'єса анахронічна і роля, яку я повинен був грати, ідеологічно невиправдана. Вся ця річ мистецьки безвартісна, і я задля неї не можу і не хочу відповідати додатковим реченцем, доволі з мене того, що вже маю.

– Ви думаєте, що та п'єса ідеологічно шкідлива?

– Не шкідлива, тільки безвартісна. Таких кар'єристів, як герой п'єси, сьогодні в партії немає. Компартія провела кілька чисток і таких секретарів із лав своїх «повимітала». Автор п'єси – член партії Уткін напевно цю свою річ сьогодні засуджує.

– Отже, ви твердите, що Шнеєрсон свідомо хотів протаскати на радянську сцену ідеологічно шкідливу п'єсу?

– Ні, я цього не тверджу і цього не думаю. Шнеєрсон сидить уже сім років у таборах, він відстав від життя, він за ним не слідкує і його не знає, газет, журналів не читає і тому йому не відомо, що на волі діється. Він гадає, що за той довший час нічого не змінилось, і тому йому здається, що коли він цю комедію тому шість років поставив на Соловках, то її можна й сьогодні поставити в Чіб'ю.

– Слухайте, Гірняк: ви засуджені на три роки за приналежність до УВО, тобто до організації, яка мала мету повалити існуючий державний устрій УРСР. Вас засуджено для профілактики… Коли б ви справді належали до цієї організації, то вас би засудили до розстрілу, який, у кращому випадку, замінили б десятьма роками. Чомусь вас треба було ізолювати і дали вам три роки на перековку. Ті свої три роки ви пересидите на «параші» і повернетесь знову до театру. Шнеєрсон був засуджений до розстрілу, який йому замінено десятьма роками, за шпіонаж. Це ворог радянської влади ч. 1. Ось самі бачите: він і тут продовжує свою ворожу діяльність, він і сьогодні намагався протаскати на сцену ворожу п'єсу, щоб і нею розкладати і деморалізувати глядачів. Це непоправний ворог нашої батьківщини.

– Громадянине слідчий, хто такий Шнеєрсон, за що він засуджений – я не знаю і це мене не цікавить, бо це не моє діло… Історія з п'єсою Уткіна мене переконала, що він відстав від життя, він не знає, які процеси сьогодні відбуваються на волі і яка репертуарна політика установ, що керують театрами країни. Ця необізнаність із ситуацією й штовхнула його на думку поставити на сцені клюбу цю п'єсу.

– Зате ми знаємо, хто такий Шнеєрсон і чим він займався, і чим продовжує тут займатися. Я викликав вас сюди, щоб ви підтвердили цю його шкідливу діяльність і підписали протокола, в якому сказано, що Шнеєрсон є непоправний шкідник і ворог народу.

– Такого протокола я не підпишу! Я не можу брати на свою совість такого обвинувачення людини, яку я знаю тільки з тих розмов, що заторкували роботу над репертуаром клюбу ім. Косолапкіна. Із тої