Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Доволі довго слідчий Туаєв намагався переконувати мене в тому, що Шнеєрсон ворог народу, а я все товкмачив йому в голову, що злощасний режисер просто дурень, а м'яко висловлюючись, «політично безграмотний чоловік»…

Слідчий уперто добивався, щоб я підписав протокола в його редакції, але врешті, почувши мою категоричну і остаточну відмову, наказав прийти наступного ранку і щоб протягом ночі я добре подумав над тим, який протокол я мушу підписати.

Надворі війнуло на мене морозним вітром, опритомнюючи від цієї розмови, я тільки тоді замітив, що з мене йде пара, ніби я вийшов з лазні, а не з 3-го «отдела»… Ще під час розмови мені було ясно, що це Туаєв всунув п'єсу Уткіна Шнеєрсонові в руки і наказав йому розіграти комедію зі мною, а коли не вийшло, то тепер задумав з мене зробити лагерного мерзотника, дрібного «стукача». А воно думалось, що вже раз ти в концтаборі, то вже будеш мати спокій, уже ніхто не буде на тебе чигати, провокувати, що єдиною турботою буде тільки перенести холод та лагерну нужду. Ні, тут крім тіла треба як зіницю ока берегти й совість!..

Співмешканці вже спали. Я старався безшумно поскидати з себе бушлат і ватянки та залізти під укривало… коли нишком Остап Вишня питає:

– Щось довго проба тяглась?

– Еге! В 3-му відділі проби, як видно, позачергові…

Павло Михайлович рядом на тапчані аж присів:

– Уже й туди дорогу вимостили?

Вислухавши мою розповідь про допит Туаєва, хоч як побратим сам був схвильований, проте старався мене заспокоїти і переконувати в тому, що віра в себе і воля – найкращі помічники в усяких ситуаціях.

– Йосипе Йосиповичу! Хто зна, чи я не віддав би решту свого життя за те, щоб моє слідство знову почалося з початку, і щоб я мав змогу справити ту трагічну помилку, яку я допустив, узявши на свою душу отой ідіотський атентат на ідіота Постишева?! Може б і без того тавра я ходив би так само по таборі, як ходжу тепер, але з чистою совістю і з пошаною до себе самого. Яка мара мене штовхнула в це безумство? Що за всесоюзна масова психоза? Якими засобами ця пекельна машина добивається свого і скручує людину в баранячий ріг, то один Господь знає! Вас цей жереб оминув. Ви мали щастя вислизнути з тисків цієї машини, тому тепер, тут уже поза рамками життя, бережіть душу перед диявольськими навіями. В наш час найбільше щастя для людини, коли вона з чистою совістю дивиться на себе в дзеркало! Ви не маєте чого і над чим цілу ніч думати, хай Туаєв думає над тим, як то йому не пощастило сьогодні з вами. Інтуїція помогла вам зорієнтуватися в тій грі, яку з вами затіяли, а тепер стійте на тому, як мур. Не губіть довір'я самі до себе! Ваша постава була зовсім правильна. Будьте певні, що Туаєв буде тепер знати, з ким він має діло.

До ранку таки не спалось, знову перед очима і в пам'яті просувалась уся картина слідства на вулиці Чернишевській в харківському ҐПУ. Оці безконечні двобійні змагання на допитах, від яких голова сохла та нерви рвались, як найтонші волосини. І коли там поталанило врятувати голову і цілим виповзти із м'ясорубки психологічної, то тут уже, хлопці Туаєви, стажори, практиканти чорної магії і майстрі темних справ, покиньте цю гру та жарти!

Наступного дня в назначений час явився я до Туаєва.

– Як спалось? Що надумали?

– Очей не примкнув, усе голову ламав над тим, хто такий Шнеєрсон. І чим більше над тим думав, то тим глибше переконувався, що семилітнє сидіння по таборах не посприяло його інтелектуальному розвиткові. Зупинився він на своєму доарештантському ступені і на ньому прикипів. Нічого більше додати до того, що я вчора вам сказав, не можу.

– От то ви впертий хахол!

– Наскільки я знаю, то осетини теж не з м'якотілих.

З іронічною усмішкою крякнувши, слідчий Туаєв приступив до писання неодмінного протокола. На всі його питання мої відповіді підтверджували вчорашні заяви щодо цієї нехитрої затії Шнеєрсона. Черговий наступ і цього разу вдалось відбити, однак трюк 3-го відділу свідчив, що робота в клюбі ім. Косолапкіна буде вимощена гострими колючками та зрадливими течіями. Ходження по цирковому тросі, балянсування на вістрі ножа, як видно, і тут, потойбіч Стиксу, неминуча доля підрадянської людини.

Лагерні будні, щоденні дрібні інциденти з редактором концтабірної газети, російським письменником дворянського роду, який по старій звичці ущіпливо нагадував свій пріоритет «старшого брата», безвиглядність довгих десяти років на засланні, які тільки почались, – усе це щораз більше стало гнітити Остапа Вишню. Його гумор, який навіть під час слідства розвеселяв співкамерників у тюрмі при вулиці Чернишевській, у Чіб'ю з кожним днем став набирати сумних-трагічних ноток. Дружина письменника, артистка драматичного театру Варвара Олексієвна Маслюченко, скоро після прибуття Павла Михайловича до Чіб'ю поїхала за ним туди. Їй пощастило кілька днів там пробути і навіть добитися побачення з чоловіком. Після повернення до Харкова її скоро адміністративним порядком вислано в Архангельську область на вільне поселення. Ніщо, здається, так не дошкулило Павлові Михайловичу, як репресії родини. Ми в концентраку мали дах над головою, пайку хліба і баланду, а т. зв. «вільні поселенці» були покинуті всіма. Вони мусіли дбати про стріху над головою і про кусень хліба, їх усі оминали, усі їх цурались. Доля дружини з малою дівчинкою на руках нестерпно турбувала Павла Михайловича. Від першого подружжя Остап Вишня мав сина В'ячка, який виховувався в родині своєї матері. Це був любимчик батька. З неослабленою цікавістю безконечно можна було слухати оповідань Павла Михайловича про свого рудого веснянкуватого первенця, як цей представник «грядучої» України отаманував над ровесниками харківського передмістя Основа…

жовтень – грудень 1934 р.

З початком жовтня ріки покривалися грубим льодом і навіґація припинялась. До кінця травня засланці були позбавлені тіснішого зв'язку з родинами, а про посилки то й мови не могло бути, бо з Котласа до Чіб'ю ще тоді мощеної дороги не було. Наші родини зі сил вибивались, щоб за останні літні місяці забезпечити нас на всю довгу зиму всім найконечнішим з одягу та харчів. Не легка це була справа для домашнього бюджету, бож основа родинної економіки, господар, не міг із-за ґрат виконувати своїх обов'язків. Знаючи, як тяжко доводилось нашим дружинам зводити кінці з кінцями, ми з Павлом Михайловичем, таскаючи посилки з лагерної пошти, нишком, ховаючись один від одного, скроплювали ці дари таємною сльозою – це