Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Першу зиму ми зустріли озброєні до зубів… Понатягали весь домашній одяг на себе, а зверху всього арештантські тілогрійки та бушлати, і все це робило нас недоступними навіть для заполярного морозу. Свої харчові ресурси з'єднали ми з харчовою коморою Г. І. Добриніна, який у час літніх геологічних експедицій засолював рибу та засушував гриби й північні ягоди, і таким майном створили кооперативне товариство «на паях». Тому, що моя робота в таборовому театрі здебільше велась із вечора до пізньої ночі, а вдень, я мав змогу перебувати в бараку, то на мене припали обов'язки кооперативного кашовара. Увечері, коли приходили з праці мої однокашники, їх уже чекала гаряча страва на столі. Робив я це із завзяттям і не без приємности, бо кожного разу столовники виявляли велике признання моєму мистецтву куховарства. Вони все з більшим апетитом загадували нові замовлення на наступний день. Звичайно, це були лише плоди голодної уяви, бо наше «меню» складалось із двох юшок: вивар соленої риби заправленої крупою, або грибкового супу теж засипаного пшоном. Трапези ці супроводились спогадами про харківські ресторани для «інтуристів», де ми з Павлом Михайловичем не раз ховались від клопітливої буденщини. Сьорбаючи юшку, навипередки перераховували страви, якими славились українські майстрі кулінарії. Звичайно, всі ті присмаки колись були закроплювані національними вишнівками, спотикачами, слив'янками і грузинськими винами, вірменськими коньяками…

Г. І. Добринін знав Остапа Вишню ще з часів Центральної Ради, коли цей починав свою кар'єру кореспондента, бігаючи по кулуарах українського парляменту. Тут, у Чіб'ю, він старався чим тільки міг облегшити арештантський побут друга-письменника. Будучи на відповідальній праці геологічного відділу Ухт-Печлаґа, мав він тісний зв'язок із начальником того відділу, колишнім в'язнем, професором московського університету Тихоновичем. Добринін був зі своїм начальником зв'язаний довголітніми службовими і товариськими взаєминами. Вільнонайманий шеф Тихонович часто їздив у службових справах поза лагерну територію і при тій нагоді виконував всякі дрібні доручення своїх підвладних співробітників-в'язнів. Це все, звичайно, робилося нелегально, нишком, щоб і комар носа не підточив… Г. І. Добринін рішив прикрасити одну нашу вечірню трапезу горілкою, якої ми з часу арешту і на очі не бачили. Тихонович, повернувшись із чергової поїздки, запросив свого співробітника до себе на чарку. Той же у свою чергу заявив свому шефові, що рад би таку «благодать» розділити із своїми співмешканцями. Благородний шеф похвалив цей ще благородніший жест свого підвладного і приобіцяв йому цілу пляшку «монопольки» для нашої артілі. Так негадано і неждано виринула складна проблема. В нашім притулку містилось сім чоловіка – три українці і чотири росіяни. Не всіма справами нашої артілі могли ми ділитися з «старшими братами», були проблеми, які не завжди можна було заторкувати у присутності всіх співмешканців. Напевно серед нас був хтось, що з обов'язку чи з «патріотичних» міркувань повідомляв кого слід про те, що діялось і що говорилось у нашій обителі. Ну, а така делікатна справа, як чарка горілки для арештанта потягала великі консеквенції і, правду сказати, одна пляшка для сімох потребувала також соломонівського вирішення. На таємній нараді «трьох» було вирішено, що така подія мусить відбутись у великій конспіративній обстановці, за детально обміркованим пляном, і пляшка мусить бути, із-за всяких міркувань, розділена між трьома!

Після першої години ночі, по закінченні роботи у клюбі, який містився поза арештантською зоною, між домами вільнонайманих, у лісі, на умовленому місці вже чекали на мене Остап Вишня і Г. І. Добринін. Утрьох подалися ми подалі в гущавину, бредучи мало не в пояс по снігу, знайшли відповідний пеньок, змели з нього сніг, прикрили рушником, немов скатертиною, розклали найкращі присмаки з домашніх посилок: цибулину, консерву чорноморських бичків у томаті, і для відзначення цієї великої нагоди Павло Михайлович перед кожним із нас урочисто поклав із свого залізного фонду по кусневі полтавської ковбаси, якою його обдарував земляк-селянин із Груні. Благородний шанувальник таланту письменника, присилаючи посилку, писав, що як тільки довідався про місце заслання односельчанина, зарізав порося, щоб підкормити виголоднілого каторжника. Полтавська ковбаса ця, залита топленим салом, оберігалась нашою трійцею, як дорогоцінний лік, який можна було спожити тільки під час хвороби, коли вже б і надії не було на видужання. Однак Павло Михайлович цю нашу крицеву постанову обминув задля такої нагоди, яка оце привела нас серед ночі в гущавину чіб'юського лісу. Поки йшла підготова трапези, пляшка «риковки» заморожувалась у снігу, щоб і відповідна температура нагадала нам бенкети в минулих часах.

Першу чарку «по чину» хильнув Павло Михайлович. Він, якось підозріло кр'якнувши, шепнув: – Добра!.. Мені вона не здалась такою, але коли попередник випив і проковтнув, то і мені слід було зробити те саме. Аж коли Г. І. Добринін, виплюнувши свою порцію, простогнав: – Оцет! – нам довелося теж погодитись, що це не була горілка. Всю глибину нашого розчарування збагнути може тільки той, хто після цілорічного посту з такою церемонією збирався «розговітись»… Трагічна помилка добряги проф. Тихоновича була пересторогою переступникам лагерних норм і законів… У радянському лагері неумільцям не легко згрішити, для цього потрібно вправи і майстерности «соціяльно близьких».

Наступного дня проф. Тихонович свою помилку виправив. Недопитий оцет обміняв на повну пляшку монопольки, яка цього разу вже була чесно розділена на всіх мешканців нашої кімнати, і при цій нагоді всі заприсяглися ніяких сепаратних акцій не вести. На жаль, недовго така ідилія протривала.

зима 1934–1935 рр.

Перший мій виступ на естраді вирішив мою долю в Ухт-Печорському таборі. Перша заполярна зима на лісорубі, земляних, будівельних роботах похоронила б мене у своєму вічно мерзлому ґрунті. Ні мої фізичні сили, ні моя пригожість до таких робіт не подолали б ні північних морозів, ні непосильної праці. Мельпомена відплатила сторицею за вірну їй службу.

Простора дерев'яна споруда, з театральною залею та примітивною сценою, без потрібних декоративних та світляних засобів, здавалась олімпійською святинею в порівнянні з таборовими бараками і навіть будинками для вільнонайманого населення. В невеличкій кімнаті біля сцени, яка мала служити ґардеробою для акторів, була піч, на якій вічно кипів казанок з водою і біля якої відбувалися всі роботи в підготові вистав, концертів та всяких мистецьких імпрез для завойовників далекої Півночі. Трупа таборових акторів складалась із вуркаганів, кишенькових злодіїв обох статей, ленінградських вуличниць, двох професійних актрис Александрінського театру і молодого учня Мейерхольда, який там правив за режисера. Цей «творчий колектив» зустрів мене, на диво, прихильно, а після першого виступу на їхній сцені стали до мене ставитися, як до авторитетного консультанта в усіх театральних проблемах. Свою прихильність до мене кожне виявляло по-своєму: вуркагани стали звати мене «паханом» (на їхньому жарґоні щось середнє між батьком і дядьком) і запевнили мене, що голка