Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

моя не пропаде, ніхто в бараку не посміє потягнути лаха з мого арештантського достатку, бо я оголошений під їхньою опікою. Коли б щось подібне трапилось, то виновники стануть перед вуркаганним судом, а це не рекомендується нікому із смертних громадян есесерії. Ленінградські «дівиці» заопікувались моєю і Павла Михайловича непраною білизною і здавалось, що кращого бажати від долі було занадто… Актриси з Александрівки раділи, що до їхнього берега прибуло, а вихованець Мейерхольда сподівався знайти в моїй особі споборника «біомеханіки», якої наявний контингент «жреців сцени» не міг збагнути. В печі тріщала свіжо зрублена сосна, баланда і арештантська пайка хліба була ґарантована конституцією СРСР, і у поправно-виховних таборах цієї імперії вимагати кращого – пахло б невдячністю й нахабством. Коли по деякому часі мені поталанило ще й всунутись у кімнату колонізованих і лягти на одних нарах біля Остапа Вишні, то здавалось, що такого добра мало хто доскочив із найбільш щасливих громадян «квітучої країни». Тільки російська мова затруювала моє арештантське життя. Прем'єри в тому театрі пеклись щотижня, як бублики. Крім сучасних і перекладних п'єс поважний відсоток займала російська клясика з своєю московсько-петербурзькою вимовою. Моєю дошкою порятунку було те, що рядом зі мною на сцені були вуркагани всіх мастей і національностей зі своїми власними жарґонами, чого ніяка школа не могла подолати. В тому мовному ярмарку моя «хохлацька» вимова проскакувала менш замітно, ба навіть подекуди придавала певної сценічної кольоритности.

Наявність трьох професійних акторів виявила можливість переформування аґітбриґади на театральну організацію з нормальним до деякої міри репертуаром та іншими атрибутами, які конечні для вистав, хоч би і в лагерних обставинах. При звільненні всіх членів ансамблю від загальних робіт, увесь час віддавалось на підготову репертуару і навіть на вишкільну та тренувальну працю над людським матеріялом, який був не підготований для такого фаху. Крок за кроком вистави ставали все більш замітні своїми мистецькими вартостями, і начальство вирішило використати цю здатність і задумало із того осередку розбудувати театральну інституцію, яка мусіла б обслуговувати не тільки арештантів Ухт-Печлаґа, але й вільнонайманих громадян та адміністративний персонал, який там теж був позбавлений найконечнішої культурної розваги.

Всевладний начальник концтабору Мороз використовував свої широкі уповноваження доволі своєрідно. Він задумав з Чіб'ю зробити столицю для цілого того простору, що звався Ухт-Печлаґом, з усіма атрибутами «соціялістичного міста»… Почав він із театру, куди став скеровувати з усіх підвідділів засланців – акторів, музикантів, малярів і навіть письменників, які по «лагпунктах» перековувались на корисних громадян соцбатьківщини. Як колись поміщики пишались акторами-кріпаками, так більшовицький «барин» Мороз позганяв у клюб ім. Косолапкіна різних акторів, різних жанрів, різних амплуа, і наказав грати собі різний репертуар: драми, комедії, опери, оперети, водевілі, ба навіть концерти симфонічних та джазових оркестр. У СРСР усе можливо, бо це ж країна наймовірних можливостей!

Колись Лесь Курбас не один раз затівав зі мною розмову про режисуру. Чомусь йому мерещилось зробити з мене режисера, але я ніяк не хотів розлучитися з акторством. Сцену я любив, лицедійство вважав своїм призванням і мені навіть у сні не марилось, щоб я міг змінити цей жанр. Навіть арґументи улюбленого мого метра були безсилі. Але правду казали мої батьки: «Хто не слухає батька-матері, той буде слухати собачу шкіру…» З наказу Якова Мороза, в одну мить став я мистецьким керівником театру Ухт-Печлаґа. Страх перед загальними роботами штовхнув мене в режисуру, на чужій сцені, з чужими акторами, у різних чужих жанрах.

У той тяжкий час перекваліфікації, товаришування з Остапом Вишнею було для мене неоціненне. Без його поради та моральної підтримки мені було б не виплисти із зрадливих течій, в які штовхнуло лагерне буття. Тут кожний необачний крок, кожне випадкове слово попадало у картотеку 3-го відділу, а там пощади вже не жди, і Мельпомена не врятує, – «поминай як звали»… В цьому вирі єдиним прибіжищем були нічні розмови, на нарах, рядом із другом, перед яким можна було розкрити душу і серце та не боятись навіть усіх сил пекла. Прошепотівши детально стратегію та пляни боротьби за існування серед цього моря, повного підводних, зрадливих рифів, ми часто засинали під спогади барвистого минулого, яке мов на кіноленті пробігало в пам'яті… Друзі і недруги, далекий Харків, Київ, давні приємні товариські пригоди, спільна наша подорож по Европі, трагічні події останніх часів на буряній Україні, – все це гуло та шуміло в наших вухах та головах, повторюване безліч разів і кожного разу як щось нове, хоч воно вбилось у пам'ять до мозку костей, хоч кожний з нас був цим накипілий, як старий надтріснутий казан.

Телеграма Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

2 січня 1935 р.

2 січня 1935 р., Курськ

Чибью, Коми, редакция «Горняк». Губенко.

Выехала [в] Харьков. Здоровы. Телеграф[ируй]. Целую.

Лист Маслюченко В. О. до Остапа Вишні

3 січня 1935 р.

Харків № 7

3.І.35 г.

Дорогой мой маленький мальчик!

Приехала в Харьков к Мурочке на ее отпуск в школе. В Курске прожила больше 1/2 месяца и вимучилась ужасно. Квартирный вопрос очень сложный в Курске в связи с переходом краевого центра, и найти комнату там теперь очень трудно. Жила с Марией Ивановной Г[жицкой] в проходной комнате, спала на довольно оригинальной конструкции, состоящей из двух стульев, 1 табуретки и 1 кресла; вместо перины – моя шуба, а все это выглядело приблизительно так: при чем все разной вышины, так что я представляла из себя бугристую поверхность, завернутую в ватное одеяло, как блинчик с начинкой. Намучилась ужасно, но уж настолько привыкла спать в таком положении, что сегодня плохо спала на мягкой кровати. Ты мне часто снился там, и вообще я беспрерывно думаю о тебе до боли. Застала здесь тут от тебя две весточки и очень обрадовалась им. Мне всегда легче бывает, когда я с тобой поговорю. Пережила я за последнее время больше, чем за весь этот год… и вполне понимаю твое состояние. Мой родной мальчик, мое солнышко любе!.. Как я жду встречи с тобой! Хочу, чтобы это были последние ожидания, и поддерживаю в себе эти надежды всеми силами. Ты меня сильно подбадриваешь, и я бесконечно тебе благодарна. И тон твой меня бодрит. И вот опять хочу плакать, потому что Мура играет твою любимую вещь – помнишь «Ручеек»… Как все разлетелось – и семья, и благополучие, и совместная наша жизнь со своими смешными трагедиями… Как бы я хотела все вернуть опять и, как говорил Владимир Петрович В[оробьев], «построил бы жизнь свою точно так же»… Все же хорошо мы жили при всех обстоятельствах… и я ничуть не жалею, ни капельки. И что тебя встретила в своей жизни – это самое лучшее, что только могло быть у меня за все