Читати книгу - "Вибрані твори"

...з кожним днем стріляю все краще. Для мене це велика розвага. Але Михайло мусить жити у вічному страху, що я когось підстрелю ненароком.

Змальовуючи спосіб життя Олени Теліги в літні місяці у глухій провінції польських закутин, не можна не згадати і не підкреслити її особливого дару уміти знаходити розвагу і підтримку для себе навіть у буденних дрібничках такого життя. Може видатися дуже несподіваною її «любов» до куховарства.

Мене ніщо так не заспокоює, — пише вона, — як, наприклад, вимішування тіста. Дуже гарно при тому думається. Логічно, чітко і твердо...

Того року Теліги були на селі до кінця жовтня, а повернувшись до Варшави, оселилися по сусідству з нами. Нас тоді розділяла тільки стіна. Так, що ми могли, при бажанні, навіть відвідувати одна одну через наші балкони, поєднані невеличким дашком між ними. Нарешті — ми могли подавати одна одній умовні знаки, вистукуючи їх в стіну. Наші літературні дискусії стали ще частішими і довшими. Цього року я нарешті скінчила університет, а Олена Теліга познайомилася тоді з редактором Донцовим. Це знайомство мало вирішальний вплив на остаточне формування світогляду Олени Теліги. Тепер вона цілком відійшла від групи «Ми», залишаючись вірною лише «Вістникові», хоч вона й була однією з членів-ініціаторів групи «Ми», яка на початках складалася лише з «вістниківців», які в більшості і на думці не мали поривати з «Вістником».

З цього часу вона чимраз більш цікавиться ідеями «партійного націоналізму». Її традиційне «уенерівство», до якого вона признавалася ще кілька місяців перед тим і яке у неї було, так би мовити, «родинним» (батько ж її був міністром Уряду УНР!), — почало поступатися місцем вже для революційних ідей і кличів націоналістичного підпілля. У зв’язку з цим — і поле її діяльності, і партнери дискусій та обмінів думок — у неї, природно, змінилися. Тепер її почала цікавити Українська Студентська Громада, яка саме тоді позбулася корпорації «Запоріжжя», лояльної до екзильного уряду УНР. Тепер вона була цілком під впливом бойових гасел недавно заснованої ОУН. Власне ця бойовість і приваблювала серце Олени Теліги.

Щоб закінчити опис Варшавського періоду життя Олени Теліги, треба згадати ще одну ділянку життя еміграційної спільноти, в яке вона теж вклала багато своєї праці й енерґії.

Український Центральний Комітет у Варшаві на домагання батьків розгортав тоді діяльність, що мала забезпечити дітей емігрантів від денаціоналізації в чужинному середовищі. Планували організувати народну цілоденну українську школу, визнавану польською владою. Для такої школи були потрібні, крім усього іншого, — теж професійні учителі. На початках в тій школі було затруднено трьох учительок, й однією з них була Олена Теліга. Вона мала на те всі дані: вчилася в Українському педагогічному інституті, а крім того, мала вроджене вміння поводитися з дітьми, які її дуже любили, де б вона не з’являлася. Коли вона жила на селі — діти не давали їй спокою: приносили їй щодня китиці квітів, ходили за нею слідом, коли вона йшла на прогулянку. «Ми з Михайлом, — писала вона, — мусили від дітей втікати, щоб не гуляти з десятком ад’ютантів».

Я як Культурно-освітня референтка СУЕ також брала участь в праці для школи. Допомагала збирати гроші, коли Центральний Комітет не мав змоги із своїх фондів покрити найконечніших видатків, допомагала влаштовувати різні імпрези і навіть працею в самій школі, часом заступаючи учителів, які з якихось причин не мали змоги дати свої виклади.

Це були мої останні зустрічі з Оленою Телігою. Вона вже тоді не жила по сусідству з нами і ми зустрічалися чимраз рідше. Нас вже ділила й різниця поглядів: дороги наші пішли нарізно, але світлі спогади про нашу глибоку приязнь залишаться назавжди. І, коли виникає питання — чому саме ця ніжно-філігранна істота, — ця жінка, що все життя була молоденькою, безпорадною дівчинкою, яка завжди потребувала захисту, — чому саме ВОНА відчула в собі стільки сили, щоб стати однією з героїчних постатей нашої визвольної боротьби — мені завжди вистачає витягти чудом збережену в катастрофах війни і переселень — в’язку її листів. В цих листах є відповідь на це питання. Для неї найбільшою чеснотою Людини була погодженість слова і чину. Довгий час вона не припускала думки про те, що творчість поета може бути діяльною, а життя — нікчемним.

«Чи ж могла бути для мене непорядною людина, яка могла творити такі вірші, — писала вона, — мені здавалося, що така людина не може вибрати якийсь кривий шлях», служити ворожій Україні ідеї... Вона не зносила людину, у якої діло розходилося зі словами. З цієї причини вона ненавиділа комедіанта Толстого. Я чую й зараз її голос, що промовляє живим і схвильованим голосом з мертвих сторінок листа: «для мене не зрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї, і рівночасно не служити їм?»

Консеквентно, при першій же нагоді вона стає в ряди своїх товаришів, що їдуть в Україну, і йтиме з ними, через усі перепони, через ріки і доли, долаючи всі труднощі і перемагаючи свою чисто жіночу кволість. Вона пішла, щоб обернути в дійсність свою мрію. Щоб слово стало ЧИНОМ. Може, й не думаючи про те, що диктувала їй її пророча інтуїція це в 1932 році, коли вона створила візію свого «Повороту»: