Читати книгу - "Вибрані твори"

Щоб кинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... і до старої вишні Не вийде мати радісно напроти... Душа з розбігу стане на сторожі, Щоб обережно, але гостро стежить Всі інші душі — зимні чи ворожі І всі глибокі поміж ними межі. І часто серце запалає болем, І щось гаряче аж за горло стисне, Коли над рідним, тим же самим полем Зависне інша, незнайома пісня. Чекає все: і розпач і образа, І рідний край нам буде — чужиною. Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти — дорогою одною. Заметем вогнем любові межі. Перейдем убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом.

Ні, вона думала тільки про те, про що вона мені писала в тому ж 1932 році: «Поворот на Україну є для мене найбільшою мрією. Майже метою життя». Минуло десять років і прийшов час здійснити цю мрію. Те, що здавалося неможливим, — раптом заясніло перед нею, як близьке і здійсниме. Візія — «перейдемо убрід бурхливі води» — стала дійсністю і конечністю. Хоч теж дійсністю також стали слова другої половини речення того незабутнього листа:

...але так, як і тобі, — мені здається, що і моє серце розірвалось би, коли б я побачила могилу своїх п’ятнадцяти років...

І хто знає. Може шляхетне серце Олени Теліги розірвалося від болю ще перед тим, як його пронизали ґеста-півські кулі.

Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.

Архів видавницва «Смолоскип». Публікується вперше.

Євген Маланюк. Розповідь про Олену Телігу

Хтось робив спробу створити нову легенду, пов’язану з Лєною. Що вона ніби росіянка, а тому що народилася на Україні, — мала таке велике почуття обов’язку до батьківщини і тому, мовляв, служила їй і т. д. Отже, — тут є неточність, і, я сказав би, — наївність. Напевно якийсь малорос це пустив.

Вона зовсім не народилась на Україні. Вона народилася в Петербурзі, — вірніш, в Санкт-Петербурзі, — значить, в старому Петербурзі, — де її батько був досить високим урядовцем в міністерстві рільництва. Життя її укладалось, очевидно, так, що може б, вона пішла б дорогою Анни Горенко чи Ахматової, може б, якоюсь іншою дорогою, — але все-таки походження і кров — відіграють значно більшу роль, аніж це прийнято думати.

З покійним Професором, якого я мав щастя слухати більшу частину моєї технічної освіти, — я був знайомий. Він був людиною дуже живою і культурною. Дуже цікавився літературою і завжди на ній розумівся. Він був дуже рідким винятком ученого і практикуючого інженера. Стосунково це дуже рідко трапляється в практиці, бо завжди або теорія захопить і людина йде однією лінією, — науковою, або... А це, власне, був виняток із загального правила у тому відношенні, що він був практикуючим інженером, — він, як практикуючий інженер, як інженер-творець, був автором і реалізатором зрошення Туркестану, регуляції на Волзі, на Москві-ріці, — а крім того — був людиною — ще й науковцем, у повному розумінні того слова.

Бувало, роздумували ми ще студентами над питанням: чому у нього таке дивне прізвище — Шовгенів? Я навіть пам’ятаю, що Покійний говорив про якісь осетинсько-кавказькі коріння. Та вже під час окупації, у Львові, довелось мені побачити винятки з архіву, опубліковані, здається, професором Ковальовим, в яких знайшов дуже простору згадку цієї, ніби неясності з походженням. Десь в