Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Навіщо ти його попереджаєш? Хіба це потрібно? Ніхто не володіє виключним правом робити відкриття. Хто перший, той переможець, твоя каблограма буде для нього прикрою несподіванкою.

— Прикрою, кажеш? Він має величезну перевагу переді мною. Адже він двічі зимував у Антарктиді, вивчив її узбережжя, клімат, подорожував у глиб материка. Він знає, які перешкоди йому доведеться долати. А я буду там новаком, змушеним на кожному кроці вчитися і за кожну крихту досвіду тяжко розплачуватися.

— Скажи, Руале, а ти часом не переоцінюєш своїх сил?

— Такий уже я обрав собі шлях у житті. Кращий він чи гірший за інші — не знаю. Просто не вмію жити інакnie… Але, я чую, Нільсен уже віддає накази. Прощавай, брате, вітай від мене всіх. Наглядай там за будинком і… не забудь про мої троянди.

«Фрам» під вітрилами

Ось уже кілька годин Амундсен не міг відвести очей від сліпучо-білої стіни на обрії. Вона росла, збільшувалась до велетенських розмірів, пригнічуючи своєю масивністю. Сяючи на краях усіма барвами веселки, вона вивергала, наче вулкан, клуби піднятого вітром снігового пилу.

«Ніякі слова, ніякі описи не можуть передати величі цього краєвиду — прекрасного і разом з тим жахливого», — сказав йому якось Карстен Борхгревінк, що, повернувшись після першої в історії зимівлі в Антарктиді, став відомий усьому світові.

Решта членів експедиції, які вже не одну зиму пережили в Арктиці, також мовчки дивилися на величезний льодовий бар'єр, що прямовисно здіймався високо в небо.

Навіть собаки, що, стлумлені в клітках на палубі й змучені спекою тропіків, день і ніч жалібно скімлили, затихли, жадібно втягуючи розширеними ніздрями холодне повітря, яке йшло з білого континенту. Їм, як і морякам, далися взнаки п'ять місяців повільного, важкого плавання «Фрама», що пройшов понад тридцять тисяч кілометрів по збурених пустельних океанах.

Сміливо прямуючи до Китової бухти, Амундсен, який думкою уже не раз проходив цим маршрутом, знову з почуттям вдячності згадав розмови у Люсакері. Якби не Нансен з його планами, сам Руал ніколи не присвятив би стільки безсонних ночей докладному вивченню історії досліджень Шостого континенту, який тепер мав стати ареною його перемоги чи поразки. Це Фрітьоф заронив у нього мрію про Південний полюс. Скніючи ночами над щоденниками антарктичних подорожей, Амундсен обрав за вихідний пункт саме цю бухту, яку Шеклтон назвав Китовою.

«Неодмінно знайдуться такі, що геть розкритикують мене, — записав Амундсен у своєму щоденнику. — Ніби ж і досвідчений полярник, скажуть, а висадився на шельфовому льодовику Росса. Безумець, божевільний, адже крига понесе його у відкритий океан. Вони, невігласи, не знають, що льодовик у цьому місці сидить або на мілизні, або на якійсь підводній скелі, а не сповзає в море і не підмивається водою. Адже обриси цієї затоки не зазнали ніяких змін за останні сімдесят з лишком років, відколи її відкрив Джеймс Росс».

— Не підійдемо тут до берега, капітале, — затока завалена кригою, — доповів Нільсен, спускаючись з марса. — Що будемо робити?

— Чекати. Льоди відпливуть, — коротко відповів Амундсен, не звертаючи уваги на збентеження капітана.

Через кілька годин біла поверхня затоки почала коливатись, крижини спершу повільно, а потім щоразу швидше, тріскаючись, кружляючи і громадячись одна на одну, зарухались, гнані якоюсь могутньою силою, що незабаром усі їх винесла у відкритий океан. У моряків проясніли обличчя, розв'язалися язики.

— Звідки старий міг знати про цю морську течію? Він так упевнено чекав цього! — допитувався вражений Хассель.

— Він усе знає. Звідки? Не маю уявлення. Мабуть, з книжок, а може, й сам здогадався. Він завжди так.

— А як було на «Йоа»? Проліз крізь те диявольсько вухо голки, де інші гинули, — відповідали з почуттям зверхності Ліндстрьом і Хансен.

І ніхто вже не дивувався, що «Фрам» повним ходом, неначе звичайним уторованим навігаційним шляхом, попрямував до невеликої виїмки в грізному Бар'єрі Росса, яка, немов широко розчинена брама, запрошувала висаджуватися на континент.

— Погляньте, він навіть і це передбачив!

— Він пливе наче додому, ніби замовив для себе цей прохід на материк, — сміялись моряки, вергаючи важкі якорі й ласо позираючи на величезні, продовгуваті, мов торпеди, туші антарктичних тюленів, що дрімали на березі.

— Бачив? Велетенські, наче корови, мабуть, разів у чотири більші за тих, що в Баренцовому морі.

— І не тікають! З голоду не помремо.

— Негайно почати висадку! За чотири кілометри звідси поставимо будинок. Я знайшов чудове місце, — кинув Амундсен, повернувшись із короткої розвідки на лижах.

Він був у своїй стихії — зосереджений і пильний. Ніхто так не зрадів висадці, як пси. Нарешті їх звільнили, з осоружних тісних кліток, і можна було збігти з цієї клятої палуби, де вони стільки натерпілися.

Один поперед одного вони зграєю кинулись, скиглячи, на берег, та ляскіт довгих батогів швидко навів серед них лад. Погоничі одразу ж запрягли собак у сани. Відчувши під ногами сніг, звірята почали качатись по ньому і гратись, забувши про сварку й незалагоджені порахунки, не домагалися навіть їжі. Здавалося б, що, відпочивши, вони рватимуться до роботи, але де там. Перший пес упряжки, якою правив Амундсен, за якихось п'ятдесят метрів став зариватися в сніг. Його приклад наслідували й інші собаки. Ніяка сила не могла зрушити їх